Розділ 7 — Відлуння тіні

Ніч накривала Київ чорним плащем, але на вулицях вже не було спокою. Тіньові агенти Хелії та Карайса розпливалися по місту, мов туман, шукали слабкі місця — серця, де закрався сумнів.

Юрко стояв на даху старої будівлі, дивлячись на миготіння вогнів у вікнах.

Вони вже тут, — думав він, і кожен з нас — потенційна ціль. Але страх — це не я. Не я.

Раптом його рука стиснула уламок — Зузик завис поруч, нервово крутячись.

— Юрко, це не просто атака. Вони проникають у нас ізсередини.

— Я відчуваю це, — відповів Юрко, — наче хтось шепоче: «Навіщо боротись? Ти сам один.»

У цей момент під будівлею спалахнув світловий спалах — один із тіньових агентів наблизився до входу в сховище Світлояру.

Марта, що чергувала поруч, виявила загрозу.

Вона різко кинулась вперед, кличучи Левітана. Скляний лев вирвався із світла, співаючи гімн втрачених спогадів. Тіньовий агент застиг — йому не вистачило тіла, щоб протистояти світлу пам’яті.

Що я, якщо забуваю, хто я? — почув його сумний голос у душі.

Марта закрила очі, відчуваючи біль тих, хто колись здавався. Вона пустила хвилю світла, що розсіяла агента, але знала — це лише початок.

Тим часом, у підземеллях міста Омелько, що тільки-но повернув собі ясність розуму після зустрічі з Перетвореними, знову відчував тиск. Його джин Бруно завмер поруч, як старий воїн, що чекає наказу.

Це не просто бій, — думав Омелько, — це битва за душу.

Несподівано з темряви з’явився чоловік із безликим обличчям — тіньовий агент Хелії. Його руки тремтіли, мов з ефіром, і кожен дотик ніби розмивав реальність.

Омелько зробив крок уперед, не висловлюючи страху. Його руки зімкнулися у кулак.

— Ти хочеш змусити мене забути, хто я? — мовив він тихо.

Агент наблизився, шепочучи:

— Забудь біль, забудь страх. Залишся порожнім. Тоді не болітиме.

Омелько відчув, як сумнів проник у його думки — але відчув і Бруно, що почав сміятися гучно і гучно, як старий дідусь з бородою.

— Ти не один, — мовив Омелько, — і я не дам тобі знищити те, що будується роками.

Бруно вдарив молотом гумору, і удар розірвав темряву.

У віртуальному просторі, створеному Тимофієм і Пікселем, відбувалась інша війна — війна думок і бажань.

Тимофій сидів перед монітором, розуміючи, що тіньові агенти Карайса вміло впроваджують сумніви у свідомість користувачів платформи.

— Вони заражають нашу мрію, — прошепотів він, — роблять її пасткою.

Піксель почав світитися яскравіше, показуючи мережу думок, де вільно блукали темні ідеї, псуючи чисті бажання.

— Якщо ми не будемо боротись тут, — сказав Тимофій, — світ, який ми створили, зруйнується зсередини.

Він запустив протокол очищення, але знав — це лише битва за час. Агентів ставало все більше.

Юрко повернувся до своєї кімнати. Темрява проникала навіть у його серце.

Чи вистачить сили? — думав він.

Зузик помітив зміну у настрої.

— Не здавайся, — тихо мовив він, — бо якщо ти впадеш — впаде все.

Юрко взяв уламок міцніше.

Він згадав обличчя кожного з Перших Опромінених, їхню віру, їхню боротьбу.

Ми — світло. Ми — історія.

І саме в цю мить кімната наповнилась легким сяйвом — початком нового дня, який обіцяє перемогу, або падіння.

Під час чергового нічного патрулювання Марта та Омелько зіштовхнулися з групою тіньових агентів, що рухалися, наче тіні без форм.

Бій був жорстоким, але не фізичним — це була битва думок, пам’яті і сумніву.

Марта відчула, як один із агентів прошепотів їй у вухо:

— Забудь. Залиш все. Не варто боротися.

Вона відповіла в думках, посилаючи спогади про рідних, про біль, про надію.

Омелько стояв поруч і знову вдарив молотом гумору — не для атаки, а для розрядки.

— Ти не зламаєш нас, — сказав він.

Агенти відступили, але тінь лишилася.

Ця ніч навчила їх, що битва не закінчиться на полі бою.

Це була війна за віру, за пам’ять, за світло всередині кожного.

І поки Карайс і Хелія будуть сіяти сумніви — Опромінені мають плекати надію.

Сцена 1. На даху старої будівлі — Юрко і перша зустріч із тіньовим агентом

Ніч була глухою, а холодний вітер рвався крізь щілини вікон і проникав під куртку. Юрко стояв на даху, тримаючи в руках уламок, що тихо вібрував. Його серце билося нерівно — не через втому, а через відчуття наближення чогось небезпечного.

Вони вже тут, — подумав він, дивлячись на мерехтливі вогні міста. — Мої друзі, мої ідеї — під загрозою.

Раптом легкий шепіт заглушив вітер, і тінь вийшла з темряви — без обличчя, без форми. Вона мовчки пливла, і Юрко почув голос у своїй голові:

«Навіщо ти борешся? Ти один, а вони — безліч. Ти — лише ілюзія, як і твої друзі.»

Вони хочуть зламати мене із середини, — усвідомив Юрко, стискаючи уламок сильніше. Його долоні почали пітніти, але він знав, що не можна відступати.

— Я — не один, — відповів він шепотом, хоча навіть собі не був упевнений.

Світло почало виблискувати навколо, тінь шипіла, намагаючись проникнути у думки, зруйнувати віру.

Але Юрко згадав слова Зузика: «Ти — більше, ніж ти сам.»

Він відчув, як у його грудях виросла незримна броня, і тінь відступила. Серце його билося вже спокійніше, але він знав — це лише перша битва.

Сцена 2. Марта і Левітан — битва світла пам’яті

Марта сиділа на лавці в парку, поруч із нею тихо співав Левітан. Скляний лев, мов живий музикант, наповнював повітря мелодією, в якій звучали голоси минулого.

Раптом світло навколо почало тьмяніти, і з тіней повільно вийшов агент Хелії. Він виглядав, наче чорна пляма, що ковзала по землі. Його очі були порожніми дзеркалами, у яких губилися надії.

— Забудь, — прошепотів агент, і Марта відчула, як холод поширюється по її спині.