РОЗДІЛ 3: Перші Опромінені

Їх було семеро.

Не супергерої. Не обрані. Просто ті, хто, отримавши уламок, не загадав нічого для себе.

Кожен із них почув голос. Не гучний, не всезнаючий. Голос внутрішній. Голос вибору.

Вони не знали одне одного. Але світ вже знав їх.

1. Марта. 16 років. Львів.

Вона не просила дива. Вона просто прошепотіла: «Хай кожен, хто не може плакати — згадає, як це робити».

І з’явився її джин — Левітан. Скляний лев із очима, повними пам’яті. Він не вмів рикати — він співав. Його голосом звучали всі втрачені спогади: про маму, що забула дитину, про хлопчика, що мовчав, про старого, що не мав за ким сумувати.

У день, коли зникли шкільні записи, Левітан повернув їх усім. Прямо в серце.

Марта стала символом емпатії. І першою з Опромінених.

2. Тимофій. 27 років. Харків.

Колишній айтішник, який втратив усе в буремні часи. Його бажання було просте:

«Хочу створити місце, де думки не зникають».

Його джин — Піксель — був кубічною істотою, що світилося в ритмі музики. Разом вони створили віртуальну платформу, де кожне бажання мало голос. Там не можна було брехати. Бо все, що ти казав — ставало реальністю в цьому світі.

Платформа охопила десятки міст. І почала змінювати думки.

3. Омелько. 81 рік. Полтава.

Пенсіонер. Ветеран. Мовчазний.

Він сказав лише: «Я хочу мати силу допомогти тим, хто слабший».

І його джин — Бруно, виглядав як старий дід з червоною бородою і молотом із гумору — з’являвся там, де потрібно було встояти. У лікарнях. У підвалах. У снах дітей.

Бруно не бився. Він підтримував. Він став тотемом стійкості.

4. Айла. 22 роки. Дніпро.

Поетеса. Глуха від народження.

Вона не загадала бажання. Вона намалювала його у вірші. І уламок відповів.

Її джин — Ехо — був істотою, що не говорила, а відлунювала думки.

Айла створила віртуальні "кімнати мовчання", де люди слухали себе.

Її сила — у тиші.

5. Томаш. 18 років. Ужгород.

Панковий блогер, ніколи не сприймав магію серйозно.

Загадане бажання: «Щоб сміх лікував».

Його джин — Смаркляк — був слизькою істотою, схожою на гумову жабу, що пукала веселкою. Абсурд? Так. Але коли люди сміялись з неї — зникали тривоги. Хронічні страхи лікувались істеричним реготом.

Томаш став іконою абсурду, що рятує.

6. Зара. 31 рік. Херсон.

Колишня учителька. Все втратила.

«Я хочу, щоб навіть біль мав сенс», — сказала вона.

Її джин — Калліма — жінка з тілом з попелу, яка шила з болю історії. Кожна втрата ставала казкою. Кожна рана — рядком.

Зара вела тих, хто плакав — до змін. Вона не втішала. Вона показувала: біль — це ще не кінець.

7. Юрко. 19 років. Київ.

Хлопець з телефонами, гумором, і серцем, яке все ще вірило.

Він не тільки опромінився — він створив інших. Його джин Зузик був не наймогутнішим, не найрозумнішим, не найкрасивішим.

Але він був справжнім.

Юрко став першим генералом Армії Сяйва. Не через силу — а через вибір.

Вони — не солдати. Вони — нагадування.

Їх не можна вбити. Бо вони — ідеї. Історії. Світло, яке не потребує лампи.

Але вони — мішень.

У підземеллях Тіні Розкаяння, у Києві, збирався перший обряд Спотворення.

Його ціль — зламати Першого.

Юрко.

Із тіней постала істота з порожнечі — Карайс, ритуальний пожирач вибору. Йому не потрібна магія. Йому достатньо лише змусити сумніватися.

Його слова отруйні:

«Ти справді вважаєш, що люди хочуть добра?
Ти думаєш, що допомога змінює світ?
Що не стане гірше? Що не сміються з тебе за спиною?
Що цей бій — не марний?»

І в ту мить… Юрко похитнувся.

На мить.

Але цього було достатньо, щоб у його тінь увійшла перша іскра спотворення.

Зузик схопив його за руку.

— Тримайся. Це не він. Це ти. Якщо впадеш — впаде все, що ми побудували.

— Я… не знаю, чи я ще вірю, — прошепотів Юрко.

— Тоді візьми мою віру, — сказав Зузик. — Візьми віру всіх нас.

І в ту мить у Юрка за спиною виросло світло. Не крила. Не меч. Просто — тінь, яка світилась.

Його Тінь відмовилась бути темною.

Вперше за багато століть Тіні не змогли зжерти вибір.

Світло стало зворотнім дзеркалом.

Юрко знову стояв рівно.

— Ми готові, — сказав він. — І ми йдемо не битися. Ми йдемо змінювати.

І за ним ішли всі Перші Опромінені.

І кожен — несло частину людства в собі.

“Ти не можеш знищити те, що створено зі страху… Але можеш дати йому ім’я.”

Вулиці Києва вже не дихали. Вони… вичікували.
Після того, як двоє джинів — Джаккар Червоний і Салім Блакитний — вивільнили перші магічні печаті, світ став іншим.
Не гіршим. Не кращим. Просто — чужим.

3.5 – Гніздо Ілюзії

У центральному корпусі старого університету, де колись викладали алхімію, почало рости… Дерево Очей.
Це було не дерево, а спогад про дерево, яке бачить усе.
Кожен листочок — це чиясь таємниця.
Кожна гілка — це варіант майбутнього, який ти проґавив.

Джаккар стояв перед ним і промовляв:

— Покажи мені слабкість Саліма.

Дерево відповіло шепотом з тисячі голосів:

— Його сила — це ти. Його слабкість — твоя віра в перемогу.

3.6 – Танок Стихій

Тим часом Салім, оточений учнями з Ордену Палаючих Пісків, викликав Чотири Стихії.
Не для бою. А для… балансу.