РОЗДІЛ 2: АРМІЇ БАЖАНЬ

У ніч, коли світ спав, в небі з’явилась тріщина. Тиха, тонка, як подряпина на склі, але вона росла. Із неї повільно почали випадати світлячки — уламки лампи, загорнуті в полум’я мрій.

Кожен уламок шукав душу.

І кожна душа — шукала щось своє.

У Чернівцях, безхатченко на ім’я Степан, що ночував під закинутим кінотеатром, знайшов уламок серед картонних коробок. Він торкнувся його, і раптом з’явилась джинка — у халаті, з локшинами замість волосся, яка запропонувала:

— Одне бажання. Але не банальне, окей?

— Я хочу, щоб ніхто більше не голодував, — сказав Степан.

Наступного ранку по всьому району прокинулись дерева, що плодоносили борщем. У парках росли пампушки, а голубці падали з неба кожну півгодини.

І всі були ситі. Але щасливі — не всі.

А в тому ж місті, у темному підвалі, інший уламок вибрав юнака з червоним волоссям і татуєм на шиї. Він бажав, щоб світ… відчув його гнів.

І з’явився його джин — величезна сутність із тілом, зробленим із скла, що дзвеніло від емоцій. У кожному відлунні — біль. Джин не питав дозволу. Він просто виконав.

Усмішки зникли. Страх знову повернувся.

Світ почав ділитись.

Хтось об’єднувався з джинами, щоб будувати, творити, лікувати. Так народжувалась Армія Сяйва — різношерста, строката, як ковдра зі світлих снів. Вони не носили зброї. Вони з’являлись у школах, лікарнях, біля літніх людей. Джини, що супроводжували їх, були схожі на мультяшних героїв, добрих монстрів, фей і навіть чайників.

Але інші… інші обирали інакше.

Вони бажали сили. Помсти. Безкарності.

Це була Армія Шепоту — тиха, мовчазна, невидима. Вони не заявляли про себе. Їхні джини виглядали як частини тіней. Вони жили в дзеркалах, у смартфонах, у вигорілому погляді. Вони не просили — вони шепотіли. І люди слухали.

Юрко тим часом сидів у київському метро і спостерігав, як люди поводяться із уламками. Він створив мапу з місцями появи нових джинів. Його новий «помічник» Зузик нервово крутився у повітрі, тримаючи чіпси, зроблені з молекул ентузіазму.

— Вони множаться, — бурмотів Зузик. — Ще трохи — і почнеться Повний Конфлікт. Не на рівні магії. На рівні свідомості.

— Я думав, ми будемо давати людям вибір, — сказав Юрко. — А не… заражати ними світ.

— Вибір і є заразою. Але благородною.

— То що, нам створювати власну армію?

— Ха! Ти вже створив, дурнику.

Юрко озирнувся.

У вагоні метро сиділи люди, в яких він бачив джинів. Дівчинка з розмальованими вушками, хлопець у кросівках, які світилися думками, бабуся, чия тінь посміхалась окремо від тіла. Вони кивали. Вони були готові.

І от, прийшов перший сигнал.

Десь у Дніпрі джин із Армії Шепоту знищив школу. Не фізично. Він викреслив її з пам’яті. Діти не знали, що навчались. Вчителі — ким були. Батьки — що в них взагалі були діти.

Вся система була стерта — одним бажанням: «Я хочу, щоб не існувало ні іспитів, ні контролю».

Тал’Азур вперше за роки вийшов із тіні, з’явившись перед Юрком як голограма зі світла.

— Ти почав цю гру. І тепер ти маєш її завершити.

Юрко стиснув уламок.

— Я не хочу війни.

— Це вже не твій вибір. Це вибір усіх, кому ти дозволив бажати.

Мал’Каар тим часом збирав раду. Він зібрав десять найтемніших джинів світу. Серед них був:

• Гремо, що виконує бажання лише через шкідливу інтерпретацію.

• Фірра, що краде емоції в обмін на силу.

• Джоксан, що сміється, коли помирає надія.

Їхня мета — знайти Серцевину Лампи, той первинний центр магії, який ще спить. Якщо його пробудити — один з джинів отримає абсолютне бажання.

Одне.

Але здатне знищити або врятувати весь мультивсесвіт.

Юрко вийшов на дах висотки. Київ світилося внизу, мов мерехтливе поле з уламків.

— Що ми робимо? — спитав він у Зузика.

— Ти — герой. Або ні. Але вибір завжди має ціну.

— То гайда творити Армію Надії.

І перше, що зробив Юрко — він загадував не для себе. А для інших. І люди бачили це. І починали робити так само.

Так з’явились Перші Опромінені — ті, чиї бажання були безкорисливими.

Їх було семеро.

І кожен мав власного особливого джина.

Коли ніч спадала на світ, уламки лампи продовжували тремтіти у повітрі — кожен із них був як живий нерв, як електричний імпульс, що тягнувся до сердець. Світло й тінь почали плести нову тканину реальності.

Юрко стояв перед великою мапою світу — не звичайною, а магічною: кожна точка на ній світилась, коли хтось бажав. Уламок у його руках тьмяно вібрував, видаючи звук схожий на старий модем: скрип, писк, бурчання.

— Це… — Зузик облизав свій казанчик з попкорном, — …не карта бажань. Це карта наслідків. І, чесно кажучи, вона вже горить.

Юрко дивився на Київ — червонувато-синій, сповнений напруги.

На Львів — яскраво-білий, як сон.

На Дніпро — чорний, мов згаслий вуглик.

— Що відбувається там? — спитав він.

— Там утворилось Перше Темне Коло, — буркнув Зузик. — Місце, де бажання перестали мати ціну. Там… лише спокуса. І страх.

Юрко кинув оком на «Армію Сяйва» — десятки, сотні людей, які вже мали джинів. Вони були різними — зірковими, картонними, керамічними, навіть паперовими. Але в них була одна спільна риса: їх створено з щирого бажання дати, а не взяти.

— Ми підемо туди, — мовив Юрко. — У Дніпро.

— Це самогубство, — пробурмотів Зузик. — Там уже діє Затемнення.

— Тим паче. Треба дати світлу шанс.

Вночі Юрко з групою з дев’яти однодумців увійшов у межі затемненої зони.

Це вже був не Дніпро. Це була проекція страху.

Міські фасади згасли, наче втратили фарбу. Автомобілі завмерли посеред доріг, а пішоходи… не рухались. Вони стояли як манекени. Без голосу. Без думки. Без вибору.