РОЗДІЛ 1 :Джин проти Джина

Їхня історія почалася задовго до людства. До зірок. До часу.

Перший з них — Джин Блакитного Полум’я, веселий, життєрадісний, з очима, які світилися дитячою цікавістю і магією. Його поява в світі завжди була свіжим подихом: мрії здійснювалися, рани гоїлись, посмішки повертались. Його називали Тал’Азур — Дарований Світлом.

Другий — Джин Золотого Полум’я, чорний мов ніч, його тіло диміло страхом і гнівом, а голос лункав грізно, як буря в пустелі. Його звали Мал'Каар — Пожирач Волі. Він не здійснював бажання — він їх ламав. Його сила була в розчаруванні, в знищенні надії, у вивільненні найтемніших потягів серця.

Колись, у незапам'ятні часи, вони разом стерегли Лампу Бажань — артефакт, який тримав баланс між світами. Та одного дня, коли зорі стали навскіс, а пісок шепотів прокляття, між ними зродився розкол.

«Світ — ілюзія», — сказав Мал'Каар, зневажливо дивлячись на смішні прохання людей.
«Світ — мрія, що потребує захисту», — відповів Тал’Азур, торкаючись долонь дитини, що бажала любові.

І ось, лампа була розбита.

Коли Лампа Бажань тріснула, її осколки впали у різні світи. Кожен уламок був новим порталом, новою битвою. З того моменту обидва джини більше не були лише духами — вони стали втіленням Протистояння.

Один ніс світло, другий — тінь. Але жоден не був ані абсолютно добрим, ані абсолютно злим.

Перший великий бій відбувся у світі Слізного Піску — планеті, де мрії набували форми і жили як істоти. Там Мал'Каар випустив Кошмарів — згустки страху, що поїдали дитячі сни. А Тал’Азур закликав Ковтальників Світла — веселих істот із глиняними руками, які збирали зламані мрії і лагодили їх.

Битва була величною. В небі горіли кольорові блискавки, а земля здригалася від реву двох магічних гігантів. Кожен удар творив нову расу, кожне закляття — нову історію. А посеред всього цього стояла маленька дівчинка на ім’я Ліма. Вона тримала уламок лампи у своїх долонях і плакала.

Від сліз дитини спалахнула нова магія — Печаль Розуміння. Обидва джини зупинилися. Світ завмер.

«Що ти хочеш, дитя?» — запитали вони в унісон.

«Я хочу, щоб ви більше не билися», — прошепотіла вона.

Та було пізно.

Мал'Каар вдарив першим. З його грудей вирвалися чорні вогняні кулі, кожна з яких несли в собі болісне бажання. Тал’Азур підняв щит зі сміху — дзвінкого, щирого, майже беззахисного. Удар був відбитий, але світ уже розколовся.

Почалася Суперечка Безкінечності.

У кожному світі, де з’являвся уламок лампи, починалася війна. Вони приходили туди — кожен зі своєю армією. Армії сміху і армії сліз. Армії надії й армії жаху. Одні піднімали повстання, інші — диктатуру. В одних світах джини боролися за серця людей, в інших — за саму реальність.

І хоч щоразу перемога здавалася можливою, жоден не міг здобути остаточну перевагу.

Минав час. Тисячі років. Тисячі воєн. Тисячі світів.

І от, серед нічного неба одного із таких світів — Землі — знову запалала зірка. Знову пролунала легенда про лампу. І знову з’явився хтось, хто знайшов уламок.

Цього разу — хлопець на ім’я Юрко, смішний, розпатланий, із телефоном у руці та душою, яка все ще вірила в дива.

Він натер уламок, і світ здригнувся.

Обидва джини, розірвавши час і простір, ринули у Київ — місто мостів, кави, сумних балконів і нескінченних мрій.

Джин Блакитного Полум’я з’явився з веселим танцем, змусивши транспорт зникнути в піну кольорових мильних бульбашок. Пішоходи раптом почали співати. Фонтани засвітилися рожевим світлом.

Але вже за мить небо почорніло.

Мал'Каар опустився з хмари золи, і з його пальців почали капати чорні краплі, які перетворювали дерева на скелети, а людей — на тіней. Він засміявся — низько, зловісно, і той сміх підточив навіть бетон.

Юрко стояв посеред Майдану, лампа світилася в його руках, а обидва джини зависли по боках — один з усмішкою, другий — з іклами.

«Обирай», — сказали вони.

Але хлопець усміхнувся і сказав:

«Ні. Ви обирайте мене».

І в ту мить сталося те, чого не передбачив жоден із духів.

Юрко розтягнув руки — і лампа розсипалась у сяйво.

Із уламків постали нові джини — маленькі, дитячі, з очима мрій. Вони не були ані добрі, ані злі — вони були вибором. Кожен із них полетів у своє серце, у свій будинок, у свою душу.

Тал’Азур і Мал'Каар втратили свою силу.

Але боротьба не скінчилась. Вона просто стала іншою.

Тепер вона — у кожному з нас.

Місто ще не оговталось від видовища, що розвернулося на головній площі. Люди спочатку кричали, ховалися, тікали… А потім зупинялись. Дивились. І… сміялись. Бо коли тінь від Мал’Каара сповзала з неба — вона перетворювалась на величезну кулю з морозивом. А коли пісня, запущена Тал’Азуром, вибухнула над головами — у всіх з’явились вуса. Навіть у немовлят. Навіть у собак. Навіть у пам’ятника засновникам Києва.

Магія змінилася.

Колишня війна двох могутніх джинів раптом втратила масштабність. Тепер їхні закляття перетворювались у витівки — не менш сильні, але геть інші. Сміх і страх переплелися в єдиний стан: сюрреалістичний, химерний, а подекуди — по-людськи близький.

Тал’Азур висів у повітрі, похитуючись, втративши частину форми. Його сяйво тьмяніло.

— Що ти зробив, хлопче? — прохрипів він. — Ти зламав закон рівноваги…

Мал’Каар ричав, стискаючи пальці, наче намагався зібрати з попелу свою силу. Але уламки лампи, що розсипались по світу, вже не реагували на його гнів. Вони світилися… від душ людей.

Того ж вечора, у маленькому гуртожитку на Оболоні, Юрко сидів на підвіконні та пив кефір. На ньому була піжама з Пікачу, обличчя було задумане, а в руках він тримав старий смартфон із розбитим екраном, на якому тремтів пульсуючий вогник — уламок лампи, який чомусь вирішив залишитися саме з ним.

Уламок жив. І шепотів.

— Тепер усе залежить від тебе, — озвався голос. — Сили рівні. І ми не зможемо повернути собі могутність без людського вибору. Уламки шукатимуть тих, хто готовий бажати. Але бажання більше не безкоштовні. Кожне — це крок у нову війну.