Розділ 6. Лікольн. Зоряна 2522 рік

Корпус світився яскравими вогнями.  Технічно під штучними Куполами була ніч, але тиші ніколи тут не було, життя кипіло. Вдалині, майже біля воріт, було видно невелику будівлю Архіва, куди зараз прямував Джон. Дуже швидко дійшовши, так би мовити, до фінішу, ось і двері. Не встиг, перехопили!

– Сер! У нас Мандрівник! – молодий патрульний, дуже збентежений, вискочив перед Джоном з бокового проходу.

Джон обернувся до нього з тугою в погляді та металевим голосом відчеканив:

– І що?

– Перевернувся, сер.

– То ви чекаєте, коли я почухаю йому пузико? – Джон дивився на нещасного патрульного.

– Ні, сер! Я тільки що побачив вас та вирішив звернутися. Ми не знаємо, що робити. Незабаром баржа повинна прийти, але він все заблокував. А в сторону не можна йти, там Просторовники з малюками. Можна тільки перетнути через верх, але місця не вистачає, можна пошкодити будівлі.

"Ну, як завжди!" – з роздратуванням подумав Джон. Але хлопець ні в чому не винен, тому видихнувши, Джон рівним голосом запитав:

– Когось вже пробували задіяти?

– Так. Ми зв'язалися з навантажувачем, але він може прибути тільки через годину, а баржа буде через сорок хвилин.

– Ясно! – він торкнувся зап'ястя правиці. В середині зап'ястя мигнуло світло.

– Привіт, Хеелл! Скажи, Коул далеко від тебе?

– Вантажівку підняв, треба протестувати після ремонту, а що? — запитав Хеелл.

– О! Як раз і протестує. Нехай він летить сюди, до Брами біля Архіву, тут у нас розлігся Мандрівник, а підняти нікому.

– Не біда. Пару хвилин та Коул буде з вами.

– Домовились, дякую! – Джон торкнувся зап'ястя, світло пропало.

– Чи можу я тепер займатися своїми справами?

Побачивши, як патрульний трясеться, Джон посміхнувся.

– Як твоє ім'я?

– Паша, ой, вибачте, Пауль Готор – майже втрачаючи свідомість, пролепетав хлопець .

– До зустрічі, Паша, – з усмішкою Джон нарешті дістався до Архіву та відчинив жадані двері.

Пройшовши коридором, він опинився в маленькій кімнаті, де приголомшливо пахло жасмином.

Маленька тендітна жінка стояла на драбині біля стійки та намагалася покласти туди коробку, але безрезультатно.

– Рита, привіт, допомогти? – Джон спритно кинув коробку на полицю. Він підхопив жінку з драбини та поставив її на підлогу.

– Добре бути високим – з усмішкою сказала Рита.

– Але всім шкода маленьких, тому таким завжди пропонують допомогу. І взагалі, куди ділися твої практиканти, помічники, так звані.

– Вони побігли на обід, ну і погуляти. Зараз роботи майже немає. Я збираю тільки інформацію про тих, хто зник під час епідемії.

– До речі, про це. Вчора на Землі я на власні очі бачив, як Кавор полетів на Орбіту. Вірус так долетів на Землю. Хто ще не розуміє, що з Кораблями він повернеться назад?! Нас залишилася крапля в океані – Джон замовк та задивився на новий розклад Архіву. Він побачив, що залишилися двоє з чотирьох стажерів, запитально подивився на Риту та запитав:

– А де заблукали наші робітники?

– Пішли, мовили тут нудно, а життя минає – сумно відповіла Рита.

– Я ж казав, дозволь мені просто прислати тобі Андроїдів.

– Щоб і вони від мене потікали?!  – мовила Рита з іронією.

– Гаразд, ми розберемося з цим пізніше. А давай вип'ємо кави. Золоноїди сьогодні привезли в СпецВідділ.

– Я до них ще не ходила.

– Я вже трохи вкрав в них – сміючись, Джон витягнув важкий мішок ароматних зерен.

Рита включила стару кавоварку та засипала зерна.

– Ти чорний, як завжди? – запитала Рита.

Джон ствердно кивнув. Кавоварка тихо загарчала після простої маніпуляції. Приготування почалося. Джон терпляче чекав, поки Рита візьме чашки з маленької шафки, теж старої.

"Скільки часу вона тут працює, вже і не згадати. У Ріти двоє синів, Джон ніколи не питав, від кого вони. Адже яка різниця, хто він такий, з ким вона, можливо, була щаслива, вона ніколи не скаржиться на свою долю." Джон вийшов зі спогадів, коли Рита вручила йому чашку ароматного напою. Він вдихнув запах кави та блаженно заплющив очі. Протягом декількох хвилин вони із задоволенням пили каву. Але чашки стали порожніми, та тепер настав час згадати, чому сюди прийшов Джон.

– Ти знайшла мені інформацію про Джинів? – Джон тепер був повністю зосереджений на справах.

– Так, документів небагато. В основному це історичні довідки, фотографії, хронологія декількох сімейств. – Вона зробила паузу, вручивши йому Галл. – Це все в цифрі, як тобі подобається – вона трохи зам'ялася.

– Що, Рито! Чи є ще щось? – Джон уважно подивився на неї.

Жінка глибоко зітхнула та почала свою розповідь.

– Розумієш, здається, що вся інформація, яку я для тебе знайша, ну, як би сказати, тут завжди була, але щось не так. Ми зі Старичком перетворили все в цифру, ну, пам'ятаєш, ще до всіх тих потрясінь. А зараз начебто, це одне й те саме, але воно якось додалося зверху. Знаєш, як у книзі де написано на полях. Розумієш, в мене ще хороша пам'ять, і ще не пройшло багато часу після ревізії. Я впевнена, що там не було деяких записів.