Джин

Пролог. Земля. 1986 рік

Перш ніж щось тут писати, я хочу повідомити тих, хто потім буде це читати, що я тут випадково. Я маю дуже не значне відношення до цих подій.

Історія, яку я збираюся тут розповісти, дуже складна, і, можливо, мені доведеться дати деякі пояснення по ходу розповіді. Але постараюся не обтяжувати читача важкими поясненнями.

Відразу хочу нагадати, що які б дивні події тут не описувалися, ті, хто їх пережив, живі та здорові. Я дуже сподіваюся на це...

 

Мені було не багато років, я була підлітком, коли вперше побачила Джина. Він не мав нічого спільного з Хотабичем із казки. Це був високий чоловік середнього віку з татуюванням на шиї. Він підійшов до мене на вулиці і пильно подивився.

– Ти тут одна? — спитав він глухим і низьким голосом.

– У цей момент часу, чи взагалі? – запитала я, тремтячи від жаху зсередини, але залишаючись спокійною зовні. Ну, принаймні, так я думала.

Незнайомець здивовано підняв брову і раптом посміхнувся.

– Я бачу ти не вперший раз, бачиш такого, як я?!

"Отож!" — подумала я, але у голос промовила:

– Якого біса така Істота, як ти тут ходить та пристає до дітей?

– А ти дитина? Я так не думаю, цілком сформована – він продовжував веселитися.

Я задихнулась від обурення і раптом перестала боятися. Мені здалося, що переді мною не злий, мерзенний троль, а цілком доброзичливий Джин. Вони часто живуть серед людей, заводять друзів, закохуються, живуть сім'ями, люблять балувати своїх дітей. І це начебто такий Джин підійшов до мене. Він точно знав, що я зрозумію, хто переді мною, побачу Істоту, а не людську подобу. Він спостерігав за мною і терпляче чекав, коли у мене настане прозріння.

– Ти знаєш, що особлива? Мене звуть Ніколас, – він торкнувся моєї руки, і я задихнулася від яскравого спалаху в очах.

Весь знайомий світ зник, і я опинилася в дрімучому лісі. Зелені вологі дерева, ліани, що звисали звідкись зверху, я запрокинула голову вгору і побачила між кронами високих дерев небо з помаранчевими хмарами, причому небо було зазвичай не блакитним, а скоріше фіолетовим.

"Дивно, але воно повинно бути блакитним" – подумала я і раптом почула голос Ніколаса.

– Зачекай хвилинку, я зараз все виправлю, це просто твоя фантазія, але ... - його голос раптом стих, і я знову стояла на тому ж місці, де була раніше. Звичайна вулиця, шум машин, всюди снують люди. Я заплющила очі від яскравого світла.

– Ти зовсім страх втратив? – я розплющила очі і побачила, як мого нового знайомого лає мій друг Саня. Чесно кажучи, саме через нього я опинилася тут. Сьогодні був дуже спекотний день, та ще й вихідний. Я стояла в тіні каштанів, трохи подалі від натовпу. Всі вони були з повітряними кульками, з червоними прапорцями, чоловіки і жінки з маленькими дітьми. Десь поруч грала музика. Всі святкували Першотравень.

Чесно кажучи, я тоді не дуже розуміла це свято. Що вони кричать, куди йдуть. Але загальна забава цього разу була дещо тривожною. Я тоді не усвідомлювала, що сталося, але звідусіль чулись тихі розмови про те, що десь під Києвом вибухнула Станція. Що це за Станція, і що сталося, ніхто точно не знав, але чутки поширювалися швидко, розповідали все більше подробиць, страшніше і страшніше. Але Людей все одно виганяли на демонстрацію. Всі намагалися відігнати тривожні думки, до того ж спека була жахлива. Люди в місті думали, що та аварія сталася під Києвом, тому наш славний Кременчук гуляв і радів святу. Але в той час мене мало цікавило те, що відбувається в країні, або в моєму місті. Але те, що відбувалося на моїх очах, було набагато цікавіше.

Саня тримав мого нового друга за зап'ястя правої руки і був налаштований на дуже серйозну розмову.

– Що це було? Як ти смієш торкатися до неї?! – Саня розлютився, і явно стримувався з останніх сил. Його сірі очі пронизливо дивилися на Ніколаса. Але це, здавалося, не дуже того турбувало, а скоріше на його обличчі читалося здивування. Він дивився на мене і явно відчував захоплення, або щось подібне, що мене сильно бентежило. Я відвела погляд і раптом помітила, що навколо нас збираються люди, і з цікавістю спостерігають за тим, що відбувається.

– Ти розумієш, що вона маленька дівчинка, а ти простягнув до неї руки? – Саня продовжував лютувати.

– Заспокойтесь, люди вже дивляться на нас – я намагалася привернути до себе увагу.

Ніколас раптом обернувся до мене і, пильно дивлячись, сказав:

– Хто ти така? Я бачив багато Істот, і підпорядкував собі багатьох, але ніхто інший не міг контролювати мою Ілюзію, перебуваючи всередині – він був явно в захваті і спантеличений одночасно.

– Відповідай мені, маленька дівчинко, чи ти не маленька? – він очікував, що я йому щось відповім, але потім втрутився Саня.

– Ми йдемо!

Він міцно взяв мене за руку і повів через перехрестя, мій друг мало непотягнув мене за собою, а я озирнулася на Ніколаса, він стояв на тому ж самому місці, під каштаном і дивився нам у слід.

– Ти повинна розуміти, що я постійно боюся за тебе – сказав Саня мені через пару годин, після тієї дивної зустрічі з Джином.

– Чому? Чому ти боїшся? Що зі мною могло статися? Так! Це був Джин, то й що? Але ж нічого не сталося?! Я жива і, до речі, відразу визначила, що це за Істота! – я намагалася говорити легко, але, чесно кажучи, мене не покидало відчуття, що Ніколас десь поруч. Ми сиділи на лавці біля кафе, і я потихеньку озиралася на всякий випадок. Не знайшовши нікого підозрілого, трохи заспокоїлася, але Саня теж був напруженим,  як на тій зустрічі, і я, щоб розрядити ситуацію, раптом вигукнула:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше