02

У Джетти є друг Констант Бейк. Він був, є і буде пекарем до кінця своїх днів. Хтось скаже, що це його покликання. Інші скажуть, що він знайшов себе.

— Поки він має з цього дохід, він у мишоловці, — скаже Джетта, — подивилася б я на його відданість своїй справі, якби в його лавці за місяць не купили жодної хлібини.

Але Констант упевнений, що все буде добре. Він дійсно любить пекти свої булочки і не уявляє, як житиме без своєї пекарні. Напевно, навіть коли до нього на поріг з'явиться смерть із косою, їй доведеться почекати, поки Констант допече свій хліб, витягне його з печі, перевірить, чи все гаразд, і лише потім можна вже й у світ інший. З чистою совістю і з усмішкою на обличчі. Але якщо з випічкою буде щось не так, на жаль, косорилій доведеться почекати. І скільки це триватиме, вирішуватиме вже сам Констант. Нічого не вдієш.

— Наскільки важливим ти вважаєш результат своєї праці для суспільства — визначає все, навіть тривалість твого життя, — іноді каже Констант, — можна сказати, що це мій сенс життя. Крапка.

Констант любить частенько вставляти у свої промови слово «крапка». Це означає, що сказане перед «крапкою» не підлягає жодному сумніву, і намагатися його переконати чи доводити протилежне — марна трата часу. Це Констант. Він такий. Крапка.

У Джетти немає «крапок». Її життя — суцільні коми, знаки питання та трикрапки.

— Вона у пошуках себе, — вигукнуть знавці людських душ і горе-психологи.

— Ідіть на …, — спокійно відповість Джетта, — ви всі вже схибнулися, типу, на справі своєї мрії. А якщо в характері якоїсь людини не передбачена схильність до постійності? Вона просто живе, як у неї виходить, і в принципі задоволена цим. Так ні ж, їй на очі потрапляє якийсь розпіарений талмуд із саморозвитку, написаний типу авторитетним пустодзвоном, і все. Потяг зійшов із рейок… Люди різні. І спосіб життя у кожного свій. Те, що для одного сенс життя, для двох інших — маячня божевільного.

— У мене є знайомий гітарист Бас Ролл, — продовжує Джетта, — колись давним-давно, коли Бас був ще молодим, він працював у японському ресторані поваром, а вечорами бринькав на своїй гітарі. Така собі нормальна, без особливого клопоту, молодість. Але ні, начитавшись усякої мотивуючої хріні, він повірив, що стане видатним гітаристом. Особливого таланту в цій справі у нього, звісно ж, не було, зате віри — хоч відбавляй. Хлопець реально старався, займався, вчився, намагався влізти в якусь групу, створював свою, брав участь у якихось конкурсах. Коротше, цілих п'ятнадцять років він провештався зі своєю гітарою, але так і не досяг того, чого прагнув. Грати він, звісно, навчився. Більш-менш. І що? Грає зараз у метрополітенівських переходах та все у чохол від гітари заглядає — хто скільки кинув. А потім пробухує все. Так що не треба мені триндіти, що віра гори зверне. Треба ще й мізки мати, у що вірити. Подивіться, скільки клоунів виходить у цих шоу талантів. При цьому самовпевненості у своїй обдарованості в них вище даху. Навіть якщо це хід телевізійників, щоб розважити публіку… Коротше, мізки треба мати, а віра… Віра — це просто такий внутрішній стан. Усе.

Так, це Джетта Вінд. Ось така вона. А у що ж вона сама вірить, запитаєте ви. А вона ні в що не вірить. Джетта довіряє лише своїм знанням. Вона ніколи не скаже «я вірю» чи «я сподіваюся». Для неї це примарні, невизначені стани, стани-міражі. У Джетти свої, більш конкретні дієслова: «я знаю» і «я хочу». Ось із ними вона і рухається по життю, знаючи, чого хоче, але особливо і не переймаючись — вийде у неї щось із цього чи ні.

— Як так можна, — запитають ті, хто будь-якою ціною рветься до своєї мети, а зазнавши поразки, страшенно занепадає духом.

— А я не занепадаю духом, — відповість їм Джетта, — я думаю, що з цим усе зрозуміло. І як каже Констант Бейк — крапка.