4. Рон.

Знаєте, що я вам скажу? Скажу, що виявилося, чистити дивні овочі це теж талант.

І, як виявилося вдруге, у мене його нема.

- Ти його чистиш чи намагаєшся морально знищити? - поцікавилася Мірель, дивлячись на те, як я тримаю ніж.

- Я стараюся…

- Воно видно.

Я тяжко зітхнув і подивився на овоч. Той був фіолетовий, кривий і схожий на картоплю, яка пережила дуже важке життя.

- А чого він слизький?..

- Бо ти його вже хвилин п’ять душиш у руках, - відповіла Мірель.

Поруч Карл пирхнув у кулак, сидячи біля вогнища.

- Не чіпай хлопця. Він буквально вчора дізнався, що маг. Нервує.

- І що? - фиркнула вона. - Я теж колись дізналася.

- Ти в той день підірвала сарай.

- Але ж красиве було полум’я.

Я насторожився.

- Ви… реально підірвали сарай?

- Два, - гордо поправила Мірель.

- І половину лазні, - додав Карл.

- То була архітектурна слабкість лазні.

Поки вони сперечалися, я спробував нарізати той дивний овоч тонше. І майже одразу шкрябнув ножем по пальцю.

- Ай!

Крапля крові впала на сніг. І вже за секунду поруч зі мною опинився Розі. Я навіть не побачив, як саме.

- Ого, - тихо промовив він, дивлячись на мій палець так, ніби я щойно подарував йому коштовність. - Іфритська кров справді яскравіша…

- Розі, - дуже втомлено сказала Марін.

- Я тільки дивлюся.

- Ти буквально облизнувся.

- Може, в мене губи сухі.

Я повільно посунувся подалі від нього. Дуже повільно. Розі сумно зітхнув.

- Ви всі такі нудні.

Поруч тихо хруснула гілка. Лю. Він просто з’явився біля мене, як привид, і мовчки простягнув шмат тканини.

- Е?.. Для пальця?

Кивок.

- Дякую…

Я незграбно обмотав руку. Вийшло погано.

Лю кілька секунд дивився на це неподобство, тоді тяжко зітхнув, відібрав тканину назад і швидко перев’язав палець сам. Я навіть кліпнути не встиг.

- Ого…

Лю у відповідь лише легенько штовхнув мене плечем убік. І дуже вчасно. Бо в ту ж секунду Мірель жбурнула в мій бік гарячий казанок.

- Лови!

- ЩО?!

Я злякано виставив руки. Казанок, на щастя, перехопив Лю. Голими руками. Він навіть не скривився. Схоже, часто йому доводилося ловити розпечений посуд. Відсунув його в бік й подивився на Мірель так, ніби подумки вже закопував її десь в лісі.

- Та я ж пожартувала, - фиркнула та.

- Одного дня тебе реально вб’ють, - зауважив Карл.

- Але не сьогодні.

Марін тим часом спокійно патрала індичку, ніби навколо неї не сиділа група психічно нестабільних людей.

- Раз уже всі тут, - сказала вона, - варто пояснити правила «Джереміна».

- О, правила! - оживився Карл.

- У нас є правила?.. - здивувалася Мірель.

Марін проігнорувала їх обох.

- Перше: не здаємо своїх.

Лю коротко кивнув.

- Друге: не брешемо одне одному там, де це важливо.

Тут уже Розі тихенько кашлянув. Марін звузила очі.

- Я сказала - там, де це важливо.

- А-а-а. Тоді все нормально.

- Третє: якщо хтось із нас у небезпеці - допомагають усі.

- Навіть Розі? - уточнив Дірт.

- Особливо якщо проблемою є Розі, - сухо відповіла Оді.

Розі виглядав страшенно задоволеним.

- І останнє, - продовжила Марін, переводячи погляд на мене. - Тепер ти частина команди. Подобається тобі це чи ні.

Я закляк. Частина команди. Це звучало… дивно. Особливо для людини, яку ще позавчора хотіло спалити власне селище.

- А якщо я відмовлюся?.. - тихо запитав я.

Запала тиша. Навіть Мірель перестала різати овочі.

- Тоді тебе знайде гвардія, - спокійно відповіла Марін. - І дуже швидко вб’є.

- А ми засмутимося, - додав Карл.

- Можливо, - уточнила Оді.

- Я - ні, - чесно сказала Мірель.

- Я засмучусь, - несподівано озвався Розі. - У тебе цікава кров.

- Розі, припини лякати хлопця, - з ноткою докору сказав Карл.

- Я навіть ще не починав.

І саме в цей момент сталося дещо дуже погане. Бо я занервував. Дуже. А тоді відчув тепло в руках. О ні.

- Е-е…

Спершу задимівся казан. Потім суп усередині почав підозріло булькати.

- Роне?.. - обережно промовив Карл.

- Я нічого не роблю!

- Воно видно! - крикнула Мірель.

І суп вибухнув. Прямо в повітря. Гаряча юшка полетіла на всі боки. Дірт вилаявся. Оді пригнулася. Карл накрив картою обличчя. А плащ Лю раптом зайнявся знизу яскравим полум’ям.

Запала тиша. Я зблід. Лю повільно опустив погляд на свій палаючий плащ. Тоді на мене. Пес поруч із ним тихо завив і демонстративно відійшов подалі.

- Я… це… випадково…

Лю ще кілька секунд дивився на мене. Потім мовчки зняв плащ, кинув його в сніг і сів назад. Вогонь повільно згасав.

Він був повністю спокійним, наче таке відбувалося щовечора. Марін повільно потерла перенісся.

- Вітаю, - дуже стомлено сказала вона. - Тепер офіційно. У нас і справді з’явився іфрит. З усіма проблемами.