3. Рон

Вам колись доводилося знайомитися з людьми, які навіть слова у ваш бік не кажуть?
Мені от так.

На світло вийшли п’ять постатей. Із них я раніше не бачив… нікого. Тільки чув Марін, а Лю… Лю був просто силуетом. І найбільше на нього скидався хлопець зі світлим волоссям, що стояв біля дерева разом із якимось… вовком?!

- Ми повернулися, - рівним тоном сказала Марін.

Тепер я нарешті міг її нормально роздивитися.

Висока. Довге темне волосся, зібране в низький хвіст. Світла шкіра й та сама аристократична зовнішність, як у доньки нашого старости, яка дивилася на всіх так, ніби народилася важливішою за інших. Тільки Марін, схоже, справді такою була.

- Ну і ми теж, - озвався якийсь інший хлопець збоку. - А я вже сподівався, що доведеться використати свою галявинку. Ех.

Це й був Розі.

Рудий. Не “трохи рудий”, а прямо таки пекельно-червоний. Волосся, очі - усе. Статура в нього була худорлява, майже квола. На воїна він не тягнув узагалі.

У руках він крутив троянду, дозволяючи шипам дірявити пальці досхочу. Рука була вся в крові. А очі його… були спрямовані на мене.

Жа-ах.

- Це все, звісно, добре, Розі, але годі так голодно дивитися на цього хлопчика, - зауважив Карл. - Де карта?

Розі тяжко зітхнув і кивнув кудись назад.

- У Дірта.

Той, кого щойно згадали, виявився лучником. Блондин, що вже було дивиною для півночі. Хоча, якщо подумати, колір волосся Розі взагалі існував поза законами природи.

Дірт мовчки простягнув Карлу згорнутий папір.

- А Оді як? - озирнулася Мірель.

- Ну, раз я тут, то, мабуть, теж закінчила, - пролунав жіночий голос із кущів.

Звідти вийшла невисока дівчина з коротким чорним волоссям і втомленими очима. На вигляд за тридцять. На поясі порожні піхви, а на плащі подряпини, ніби вона не знімала його років десять.

Оді недбало кинула на сніг кілька мечів. Карл аж усміхнувся й одразу підняв один із них.

- Так, дякую. Це чудово замінить мій попередній. Знаєш же ти, Оді, які обирати.

- Роки в гвардії дають свої плоди, - коротко прокоментувала жінка.

- Г-гвардії?! - вирвалося в мене.

І нарешті всі звернули на мене увагу.

- А воно хіба не спало дві години тому?.. - здивовано поцікавився Дірт.

- Це і було дві години тому, Дірте, - розчаровано видихнула Марін. - Дві години.

Тоді вона ніби згадала, що взагалі-то говорить про живу людину, й повернулася до мене.

- Як тебе там звати? - запитала Марін це так, ніби вже знала відповідь.

- Р… Рон, - заїкаючись, відповів я.

- Он як. Отож, Роне, гадаю, Карл уже встиг розпатякати тобі, що ми за компанія така.

Тааак… Ще й перспективи жити з’явилися.

Але вголос я нічого не сказав. Лише кивнув.

- І взяли ми тебе тільки тому, що ти - один з останніх іфритів денного світу. І саме ти потрібен нам, щоб захопити світ і зробити його місцем магів.

- З-захопити світ?..

- Так. Тобі ж усе одно нікуди йти. Оді тут дещо дізналася.

Марін кивнула жінці.

- Я купувала мечі в місті й почула дещо цікаве, - спокійно сказала Оді. - Рон Вірсі. Сирота, який жив у будинку своєї матері, колишньої швачки. Батька ніхто ніколи не бачив. Мати померла десь у лісі біля містечка. Була ще старша сестра, але вона теж зникла. І чутки про вашу сім’ю ходять не найкращі.

- Он як. Нуднувата історія, - зітхнув Розі.

- Гадаю, цього достатньо, щоб почати виконувати наш план, так?

Усі кивнули.

Хіба що Лю підняв руку, після чого показав кілька жестів, абсолютно незрозумілих для мене.

- Та ні, правок не буде, - сказав Карл.

- Ага. Ще нам під нього підлаштовуватися, - хихикнула Мірель.

- Ні, це ми його підлаштуємо, - Марін ткнула пальцем у мене.

- Ну, це ж очевидно, - майже в унісон сказали Оді й Дірт.

І тільки Розі просто тихо “угукнув”.

Вони що… всі досконало розуміють цього Лю?

- А що це було?.. - не витримав я.

- А, Люміель у нас німий, - буденно пояснив Карл. - Спілкується жестовою мовою. Раджу тобі теж її вивчити.

- Вивчити?..

- Авжеж, - сказав Розі. - Ми ж усі вивчили. От і ти вивчиш. А я можу допомо...

- А оце ні, - відрізала Марін. - Цим займуся або я, або Карл. Але аж ніяк не ти, Розі.

Той лише важко зітхнув.

Що саме хотів цей хлопець?.. Це питання так і зависло в мене в голові. Втім, схоже, зараз усім було не до пояснень.

Бо пес біля Лю раптом гавкнув - до цього він тільки злісно шкірився на мене - і всі ніби одночасно щось згадали.

- Тепер можна й поїсти.

І табір одразу ожив.

Марін і Лю зранку вполювали двох диких індичок, тож тепер Марін поралась із тушами. Лю тим часом допомагав Оді збирати дрова. Розі ставив намети. Карл розпалював вогнище, кидаючи туди якісь старі папери. А Мірель швидко різала овочі.Дуже швидко.

І ще встигала кидати мені:

- Чого сидиш?

- А?.. Я не…

Чи розгубився я тоді? Авжеж.

- Чисть, - вона сунула мені якийсь овоч, схожий на картоплю. Але то точно не було нею. От і я взявся допомагати.

Так я, хоч і трохи незграбно, але все ж почав вливатися в цей дивний колектив.