2. Рон

А ви коли-небудь прокидалися від того, що вам ткнули чоботом в обличчя?

- Ах, він живий, значить, - безцеремонно озвучила Мірель із явною неприязню. - А я вже сподівалася, що три предки мене підведуть!

- Хто чому радіє, - пролунав десь збоку ще один голос. - Красунчик проспав два дні-і…

Чоловічий, до того ж. Дивно.

Розплющувати очі я щось не хотів. Виглядало ризиковано.

- Аго-о-ов! Ти все одно не спиш, пес! - гукнула Мірель і знову жбурнула в мене чоботом.

Що ж, схоже, зброя в неї закінчилася, і вона вирішила підійти ближче. Підійти - і потягнути мене за вухо!

- Ай! - зойкнув я й моментально підскочив.

Ну, як підскочив… Швидше підлетів.

- Способи в тебе, звісно… Марін тебе вб’є, - знову той голос.

Я нарешті розгледів його власника.

Це був чоловік років двадцяти п’яти, з трохи розтріпаним темним волоссям і такими ж темними очима. Та й душа, мабуть, теж така сама. Із цікавого - сумка і пояс, напхані картами. На шиї висів монокль. Плащ і накидка сірого кольору, оздоблені чорним хутром.

- Не вб’є. Вона на полюванні разом із Лю, - чи то радісно, чи то виправдовуючись, сказала Мірель. - Хіба що ти їй розпатякаєш, Карле.

Тепер я повернув голову до своєї “лікувальниці”.

Вона була низенька. Світловолоса - коротке, майже біле волосся до плечей. Очі зелені, з жовтуватим відливом. Наглі очі. Накидка синя, хутро біле. З-під неї визирав корсет.

Глянеш - і скажеш, що чарівна.

Якби ж я вже не знав, яка Мірель скотина.

- Я, взагалі-то, картограф, - продовжив чоловік, торкнувшись рукою монокля. - Але картограф чесний. Та й, знаєш, жити хочеться.

Тоді він повернувся до мене.

- Ну, привіт, - сказав і кивнув на мене. - Не тисне?

Я озирнувся.

Він показував на одяг. Одяг, якого на мені раніше точно не було. Хутряна накидка, плащ… якийсь зовсім чужий прикид.

- Е… ні. Ні, дякую, - вичавив я здивовано. Підняв погляд. - Ви хто такі? І хто були ті, що вчора?

- А хто був учора? - лукаво поцікавився Карл.

- Радше за все, він має на увазі Марін і Лю, - відгукнулася Мірель.

- Он як, - Карл склав руки за спиною й випростався. - Що ж, ми - неофіційна організація під назвою «Джеремін». До її складу входить сім людей. І ти будеш восьмим.

- Що?

- Бо ти… - Мірель уже хотіла щось пояснити, але Карл похитав головою і приклав палець до губ.

- Оголошення зробить Марін, - спокійно сказав він. - Поки що зупинимося на тому, що ти особливий. І про це тепер знаємо ми… і гвардія, яка позавчора намагалася тебе зловити.

Я прекрасно знав, для чого. Щоб убити. Бо я, нібито, маг. А таких убивають.

- Але не хвилюйся, - продовжив Карл, креслячи на снігу кілька ліній, що склалися в хрест. - Ти зараз на перетині доріг. Або йдеш із нами - і живеш відносно довго. Або йдеш своєю дорогою - і тебе ловить гвардія. І тоді живеш ти… відносно недовго.

- А “відносно довго” - це скільки? - обережно запитав я.

- Ну, днів так десять… - єхидно почала Мірель і тут же отримала легкий потиличник від Карла.

- Поки не виконаємо цілі «Джереміна», - спокійно завершив він. - А тоді зможеш жити, як захочеш. У світі, де маги будуть сильнішими. Так само як заклиначі, прокляті, благословенні… і багато хто інший, кого пригнічують Колегіум, простолюд, аристократія і гвардія.

Він розвернувся до нас спиною і театрально розвів руками.

- Новий світ Джереміна!

Це звучало… обнадійливо. Надихаюче.

Він стояв у променях світанку, серед блиску снігу. Постава впевнена - як у лідера. Але не зухвалого, як наш староста в містечку.

Раптом знову почувся крик птаха. Точніше - дуже хороша його пародія.

Мірель усміхнулася.

- От ми і зібралися всі.

Я озирнувся.

Серед силуетів дерев стояли постаті, ховаючись у гущавині зимового лісу.

- Розі, Лю, Марін, Оді і Дірт, - представив Карл.

І всі вони… вийшли на світло.