1. Рон

А ви в курсі, що, виявляється, кров гірка? Така ж гірка, як зіпсована олія.

Але доводиться її ковтати й бігти далі. Трясця.

Важко дихаючи, я прислухаюся до тиші. Наче ніхто не біжить. Але…

Блін, якого біса мене досі наздоганяє гвардія?! Виставити мене відьмаком? Вийшло! Чудова робота! Я ж нічого такого не робив… Ну, майже…

Сніг хрускотить під ногами. Жах... Переступаю з ноги на ногу. Холодно. Світло місяця поблискує на снігу. А сьогодні так місячно… Чудова погода для моєї раптової смерті, хіба ні?

Так от, про що це я...

А взагалі... хто я? Я - Рон. Приймак аптекаря. Більше про мене й не скажеш.

Раптом чую стукіт копит. І віддалений голос мого найліпшого друга. Колишнього друга.

- Він десь там, пане гвардійцю! Десь там!

Я важко зітхаю.

От тільки побачив, що в мене сьогодні ввечері раптом загорілися руки - злякався, що обпечуся. А коли зрозумів, що не обпікаюсь і, схоже, я маг - він одразу побіг стукати гвардії.

На мене, між іншим, за три секунди списали всі гріхи селища за останні шістдесят років. А мені тільки двадцять один!

Ось так от. Люди такі огидні.

Я й сам не пригадую, як це сталося.

Втім, зараз я взагалі мало що можу пригадати. Важко гуляти, коли тебе раз проштрикнули мечем.

Клята гвардія…

Стукіт копит уже зовсім близько. Я вже й змирився, що мені кінець. Можна ховати мої милі надії на хороше життя, але…

Як виявилося, то була не гвардія.

Боже, це взагалі навіть не урядовці. Просто два розмиті силуети в місячному сяйві. Вони щось тихо говорили. Лише напружившись, я зміг розчути:

- Марі-ін… А що це за трупик валяється, га?

- Не нагнітай обстановку, Мірель, - гаркнула жінка, нахилившись до мене. Оглянула й додала: - Зцілюй його.

- Якого… - дівчина замовкла, тоді фиркнула. - Якщо кулон гепнеться на сніг, він рвоне, як думаєш?

- На тобі й перевіримо, Мірель.

- Марі як завжди бука… Ох уже ці “аристократки”.

Та лише зітхнула.

- Маги нам потрібні живими. Зцілюй. Інакше поруч із ним валятимешся.

Десь збоку почулося угукання сови.

Я б сказав, що сови. Але це людина. Сто відсотків. Я, як типовий селюк, що нікуди не вилазив зі свого села, можу сказати тільки це. Хоча угукання було доволі професійне.

Жінка теж, склавши долоні, угукнула у відповідь.

Вже за мить поруч з’явився вершник.

Цього разу чоловік. У високому каптурі.

- Вчасно, Лю, - зауважила Марін.

- То як? - Мірель хитро посміхнулася. - Закінчив?

Юнак мовчав. Лише дістав із піхов підозріло тонкий меч, потім витяг білий носовичок і витер лезо.

Тканина впала на сніг, обрамляючи це біле королівство кривавим кольором.

Слідом за носовичком полетів гвардійський меч і… браслет.

Так. Браслет мого колишнього друга.

Чоловік, що ховав половину обличчя в тіні, вказав рукою на це.

Він що, німий?..

- Хороша робота. Тепер треба забиратися звідси, поки не приперлася гвардія, - сказала Марін.

Лю кивнув, а тоді перевів погляд на мене. Запитально глянув на жінку. Потім - на дівчину. Мірель лише розвела руками, ніби розуміла його без слів.

- Це хлопчисько - маг, за яким полює гвардія. І, схоже, саме той, якого ми шукали, - вона скривилася. - Але, чесно, для істоти, яку чекали тисячоліття, він якийсь… сопливий.

Марін легенько гепнула її по потилиці.

- Стули пельку й роби, що сказала.

- Ой, ну от завжди так… - пробурмотіла дівчина.

Вона нахилилася до мене, зняла рукавички. Дістала якийсь кулон і тихо прошепотіла:

- Вілден тихо спонукає: «Нехай рани заростають». Елденор у тую ж мить: «Кров у жилах хай кипить…»

Зеленувате світло почало збиратися довкола її пальців. Очі заплющені. Губи швидко шепочуть заклинання.

Вона… заклинателька?

- Роунді, як два посли: «Жертво моя люба, спи…» Предків тричі викликаю і чекаю виконання…

Закінчила.

Я відчув, що зеленим світиться вже й моє тіло. А тоді голову повільно накрив сон.

Крізь темряву я тільки й розібрав:

- Закінчили, - невдоволено сказала Мірель.

- То рушаймо, - відповіла Марін.

А Лю, мабуть, просто кивнув.

Далі я… нічого не пам’ятаю.