Джерело шести шляхів

Розділ перший. Та, що прокинулася

 

 

У горах завжди панувала тиша.

Не та звичайна тиша, яку можна почути в лісі після заходу сонця, коли птахи перестають співати, а вітер стихає між деревами. Тутешня тиша була іншою. Вона здавалася настільки давньою, ніби існувала ще до появи перших людських поселень, до того, як хтось навчився розпалювати вогонь, давати імена річкам або прокладати дороги між гірськими хребтами.

Місцеві жителі називали ці місця Забутими горами.

Назва була цілком виправданою.

Жоден торговець не прокладав через них маршрутів. Мисливці обходили їх стороною. Навіть мандрівні заклиначі, які роками шукали стародавні печери та залишки духовних скарбів, рідко наважувалися заходити далеко в гірські ущелини.

Подейкували, що в цих горах зникають люди.

Одні говорили про духів, інші — про прокляття стародавніх богів. Були й ті, хто стверджував, що під горами приховано гробницю якогось давнього володаря, який за життя володів силою, здатною знищувати цілі міста.

Але ніхто не знав правди.

І, найімовірніше, вже ніколи б не дізнався.

Того ранку над горами висів густий туман. Він повільно стелився між чорними скелями, ховав вузькі стежки й огортав старі дерева, гілки яких давно втратили листя.

Сонце лише починало підніматися над обрієм, проте його світло майже не проникало крізь хмари.

Десь високо в горах пролунав звук каміння, що зрушило з місця.

Потім ще один.

А за мить між скелями з'явилася людська постать.

Це була молода дівчина.

На вигляд їй було близько дев'ятнадцяти років. Вона була невисокою, худорлявою, з довгим чорним волоссям, зібраним простою стрічкою. Її одяг давно втратив первісний вигляд: темно-синя верхня накидка була подерта на рукавах, поділ забруднився від землі, а на правому боці виднілася невелика пляма засохлої крові.

За плечима дівчина несла стару полотняну торбу.

Вона зупинилася, сперлася долонею об скелю й важко видихнула.

— Ще трохи… — прошепотіла вона сама до себе. — Треба знайти місце, де можна перечекати дощ.

Її звали Лі Сянь.

Вона не була донькою знатного роду, не належала до відомої школи заклиначів і не мала за собою впливових покровителів. У її житті ніколи не було розкішних палаців, дорогих шовкових суконь або вчителів, які могли б навчити її керувати духовною енергією.

Вона була звичайною смертною дівчиною.

І саме тому навчилася покладатися лише на себе.

Лі Сянь рано зрозуміла, що світ не надто турбується про тих, кому нічого запропонувати. Якщо ти голодний — ніхто не принесе тобі їжі. Якщо ти захворів — ніхто не обов'язково прийде на допомогу. А якщо опинився сам посеред дороги, то маєш сам вирішувати, куди йти далі.

Вона давно перестала чекати від долі справедливості.

Їй потрібен був лише дах над головою, трохи їжі та можливість прожити наступний день.

Однак останні кілька днів доля ніби навмисно випробовувала її терпіння.

Спочатку вона втратила заробіток у невеликому поселенні біля підніжжя гір. Потім через суперечку з місцевим торговцем мусила залишити заїжджий двір раніше, ніж планувала. А вчора ввечері, намагаючись скоротити шлях, звернула на стару гірську дорогу.

Тепер вона вже кілька годин блукала серед скель.

— Якби ж я хоча б знала, де перебуваю… — пробурмотіла дівчина.

Вона дістала з торби невелику флягу, зробила ковток води й подивилася вгору.

Саме тоді помітила щось дивне.

Між двома величезними скелями, майже повністю прихований густими заростями, виднівся кам'яний виступ. За ним проходила вузька стежка, якої Лі Сянь раніше не помічала.

Дівчина примружилася.

— Там може бути печера.

Вона не надто хотіла продовжувати шлях під дощем. До того ж небо ставало дедалі темнішим.

Лі Сянь відсунула кілька гілок і почала пробиратися крізь зарості.

Стежка виявилася старою. Камені під ногами були вкриті мохом, а на скелях де-не-де проступали дивні символи. Спочатку дівчина подумала, що це звичайні тріщини, проте, придивившись, помітила однакові знаки, вирізані в камені.

Вона провела пальцями по одному з них.

— Хто ж це тут залишив?

Відповіді, звісно, не було.

Пройшовши ще кілька десятків кроків, Лі Сянь опинилася перед величезними кам'яними воротами.

Вони були майже повністю засипані землею та уламками скель. На їхній поверхні виднілися зображення шести незнайомих істот або, можливо, шести стародавніх володарів.

Кожен із них стояв окремо.

Над першим здіймалося сонце.

Над другим були зображені блискавки та схрещені мечі.

Над третім — людські міста.

Над четвертим — дерева, звірі та гори.

Над п'ятим — постаті, які простягали руки до чогось невидимого.

А над шостим — темна брама, оточена полум'ям.

Лі Сянь довго розглядала ці зображення.

— Шість володарів? — тихо припустила вона.

Їй пригадувалися старі оповіді, які колись розповідали дітям у її рідному поселенні. У них згадувалися шість небесних царств, шість давніх правителів і незліченні скарби, заховані в місцях, куди не ступала нога людини.

Але ці історії завжди здавалися їй вигадками.

Вона натиснула долонею на кам'яні ворота.

Ті не ворухнулися.

Дівчина спробувала ще раз, цього разу впершись плечем.

І раптом почула тихий глухий звук.

Камінь здригнувся.

Між воротами утворилася тонка щілина, з якої повіяло холодом.

Лі Сянь відступила.

Вона мала б піти.

Будь-яка розсудлива людина на її місці повернулася б на стежку, знайшла інше укриття й забула про побачене.

Але за воротами виднівся прохід.

І з його глибини долинало щось схоже на слабке світло.

Дівчина озирнулася на небо. Перші краплі дощу вже падали на каміння.

— Лише перечекаю негоду, — вирішила вона. — Подивлюся, чи є там сухе місце, а потім піду.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше