Розділ 5. Ча

Ча бачив уві сні дім.

Простір — куди вистачає погляду, і небо — низьке, сіре, пошматоване гострими крилами ластівок. Руда земля, висока ковила із сизими м’якими пензликами. Солодкий запах овечого молока. Юрти, що стоять колом, затишне потріскування багаття і голос матері, яка співає нехитру пісеньку. У неї було темне з сивиною волосся, карі очі й добра усмішка. Мати збирала коріння і трави, лікувала худобу, приймала пологи у жінок.

Валла-рей, так її звали. Вона була третьою дружиною вождя і народила йому п’ятьох дітей. Вижив лише Ча… Та чи вижив?

На це у його мертвої матері не було відповіді. Вона сиділа біля вогнища, на її колінах покоївся оберемок полину, а з очей хлюпала туга. Потім і цього не стало.

Пробудження розпочалося з болю. Біль оселився в тілі Ча давно, він точно не міг пригадати, коли саме. Він розцвітав у животі вогняною квіткою, розправляв пагони, обплітав нутрощі та стискав із такою силою, що, здавалося, розірве. Біль тягнувся по хребту вгору, проникав у голову і розповзався по потилиці, стискаючи голову залізними обручами. Наче хотів витіснити дух Ча і заволодіти його тілом.

Тіло — лише посудина. Так стверджував шаман, який купив Ча. Він поїв хлопчика настоянками з отруйних грибів, і в голові народжувалися страшні образи. Тіні шепотіли Ча, що час настав. Що світ, спаплюжений і порочний, незабаром очиститься вогняними річками, які проллються з розломів. Світ трісне і розіб’ється, немов витончена ваза, розсиплеться на мільйони маленьких уламків, і Вогненний дух переплавить їх, щоб створити новий, досконаліший.

Ча кричав і благав зупинитися, його тіло скручували судоми, а потім, коли закінчувалася дія настоянки, він ще довго лежав, не маючи сили віддихатися, витіснити біль. Шаман, який купив його, лише посміхався. Він сам, наче той Вогняний дух, переплавляв Ча, намагаючись виліпити з нього щось інше. Ідеальне.

Шаман був родом із Півночі. Ча добре пам’ятав синій одяг, зшитий із тонкої вовни, шкіряні ремені, що стягували груди, шорстку шкіру долонь. Темне волосся і глибокі, майже бездонні очі, у яких не знаходилося місця для жалю. Шаман говорив невідомою Ча мовою, звуки якої були схожі на округлу гальку, вилизану хвилями.

Його руки однаково легко дарували ласку і завдавали болю. Він мив Ча, розчісував, примовляючи щось пошепки, навчав північної мови, особисто одягав хлопчика і гладив по голові, як колись батько… Так само посміхаючись, він різав шкіру Ча ножем із тонким лезом, яким, зазвичай, пускають кров лікарі. Кров шаман збирав у невеликі скляні баночки, а потім прибирав їх на полиці, які стояли біля стіни в його шаманському лігві. Часом він позбавляв Ча води та їжі, змушуючи пити лише настоянки, що дарують божевілля.

У день, коли шаман забрав у Ча око, промовляючи лише йому відомі заклинання, щось усередині хлопчика надломилося і тріснуло. Він, буквально, відчував це в грудях: раніше жило, билося, світило щось невідоме, а потім його не стало. Витекло крізь невидиму дірку. І на місці цього чогось оселився біль.

Більше шаман не мучив Ча. Кинув, як хворе щеня, вмирати. І Ча зрадів, адже скоро він зможе побачити матір і братів. Батька його, швидше за все, відвезли та кинули в ями, проте Ча знав: бійці ям теж не живуть довго. Усередині хлопчика оселилася надія, що скоро їхня родина зможе возз’єднатися там, де завжди тепло і світло. Де великий дух Сонця жене небом свою колісницю, висвітлюючи шлях і породжуючи життя. Він перетопить їх своїм вогнем, з’єднає, а потім розділить і кине на землю новим насінням.

Ча був готовий до смерті.

А потім з’явилася вона, і все знову повторилося. Була настоянка, якою шаман тепер поїв не Ча, а дівчинку, що була старша від нього, від сили, років на п’ять. Дівчинка кричала, лаялася, вигиналася дугою, і Ча спочатку неупереджено спостерігав за нею через ґрати. Вона була худенькою і слабкою, з великими очима й темно-сірим волоссям, що закривало тіло. Дівчинку шаман ніколи не вбирав — він залишав її голою, вона забивалася в кут своєї клітки та тихенько скиглила. Клітка була настільки малою, що можна було встати лише на карачки. Дівчинка не говорила ні слова, а часом випорожнювалася прямо там, де жила, від цього в лігві шамана нестерпно смерділо. Проте їхній мучитель, здавалося, не помічав нічого.

Ча було дуже шкода дівчинки, його томила образа, що все це доведеться пережити ще і їй. Попри біль, який оселився всередині й скував тіло, заповнити дірку після останнього ритуалу Ча так і не міг. Порожнеча жерла його зсередини, і йому не було чого їй протиставити. Нема чим прогнати.

Він тихенько гнив у своїй маленькій в’язниці й не міг зрозуміти, чому шаман не вбив його. Чого не позбувся, якщо Ча йому став не потрібним. Він усе частіше надовго провалювався в сон, не чуючи, як йому приносять воду й їжу. Смерть ніби брала його поступово, не поспішаючи, наче хотіла насолодитися кожною краплею змученої душі.

Одного ранку Ча прокинувся і побачив, що камера дівчинки порожня, вимита, і відчув, що в кімнаті добре пахне. Дівчинка зникла, а коли з’явилася знову, на ній був одягнений такий же синій одяг, як і на шамані. Вона рухалася обережно, лякалася і завмирала від кожного різкого звуку. Шаман посміювався, гладив її по спині, і рука його постійно зупинялася трохи нижче попереку дівчини, стискаючись і мацаючи.

Дівчинка заплющувала очі й стояла нерухомо, чим явно радувала шамана. Ча тоді подумав, що вона, мабуть, старша, ніж йому здалося, на перший погляд. Вона була високою, гнучкою та красивою. Инсе — що в перекладі з його мови означало «мешканка Півночі»…