Розділ 4. Роланд

У Котячу бухту вони прибули, коли вже стемніло.

Погода зіпсувалася, небо заволокло низькими вогкими хмарами, з яких сипав дрібний неприємний сніг. Вітер забирався під надійно застебнутий плащ, вихолоджуючи з тіла останнє тепло, повітря пропахло сіллю та рибою. Алан зіщулився і сховав обличчя в пухнастий хутряний комір. Бішопи — діти Півдня, ніхто з них не забирався так далеко на Північ, і було видно, що Алану не до вподоби суворий клімат Кетленду. Роланда, який побував майже в усіх куточках континенту, мало чіпали зміни погоди: він однаково комфортно відчував себе й на південному кордоні королівства, і на вершинах Північної Гряди.

Ікло — родовий замок Мореллів — зловісно виділявся на тлі вечірнього неба, головна вежа його вістрям занурювалася в хмари, ніби намагалася проткнути небесну твердь. Вважалося, що Ікло — найнеприступніший замок королівства. Він стояв на високій скелі, шлях до нього перегороджували тринадцять захищених брам, по обидва боки від дороги розкинувся густий ліс. Подейкували, що Морелли частенько полювали в тому лісі, і дичиною не завжди служили звірі…

Щоправда, справедливий суд духів виявився швидким на розправу. Років десять тому голова роду помер за загадкових обставин у своїй лабораторії, а спадкоємця вбив його однокровний брат-бастард, який, завдяки зв’язкам Капітулу, незабаром отримав і титул, і землі, здобувши славу одного з найсильніших і найхитріших магів трьох королівств.

Сверр Морелл, некромант і колекціонер артефактів, якому Алан продав уламок карти.

Біля першої брами їх зустріли дозорці Хобберов і Крайнов і забрали зброю. Роланд залишив своїх людей відпочити і підкріпитися, а решту брам вони з Аланом минули вже без нічого й пішки, у супроводі почту мовчазних людей Морелла.

Дорога була вибоїста і йшла вгору, тіні дерев нависали над головами похмурими шпигунами. Звідкись із хащі зловісно ухкав сич, а темряву не здатні були розігнати навіть яскраві смолоскипи. Роланд упіймав себе на думці, що йому зовсім не подобаються володіння некроманта. Цими думками він поділився з похмурим Аланом, і той цілком погодився з ним.

Напередодні Алан розповів, що минула їхня зустріч із Мореллом відбулася в набагато приємнішому місці — в одному з пристойних борделів Долини Озер, де Алан відпочивав після успішної битви в прикордонних землях недалеко від Вдовиної Пустоші. Тоді він і мав нещастя похвалитися несподіваною знахідкою — темним каменем, що виявився в сумці одного з убитих степовиків.

Алан повідав, що того вечора Морелл був веселий і безтурботний, а побачивши уламок, розсміявся Алану в обличчя. Він запевнив, що камінь нічого не вартий, але все ж таки запропонував двадцять золотих за дрібничку, яка, безперечно, поповнить колекцію некроманта. Подейкували, у ній уже зберігалося чимало дорогих серцю Морелла речей. Тоді Алан навіть подумати не міг, наскільки продешевив… Роланд досадував, що не встиг поговорити з другом раніше, тепер не довелося б дертися на скелю, де похмурою брилою височіло Ікло.

Вони досягли останньої брами замку на світанку, подолавши масивний розвідний міст. Небо зробилося свинцево-сірим, хмари порідшали, сніг припинився, і тепер вітер гнав по небу порожні пухкі хмаринки. На подвір’ї їх зустрів молодший син Джона Крайна — Вілас, стюард лорда Морелла, у супроводі загону із десяти чоловіків. Він кивнув на знак вітання й торкнувся вказівним пальцем брошки Крайнов. Хрест та півмісяць.

— Мілорд чекає на вас у залі, — сухо повідомив він. — Йдіть за мною.

Мандрівники перетнули просторий внутрішній двір, у якому кипіло життя, і великий майданчик для магічних тренувань, поцяткований вибоїнами. Їх із Аланом провели до центральної вежі. Довгими сходами, що огинали широкий зал, вони піднялися нагору, де в солярії на них чекав господар замку.

Сверр Морелл був високим, смаглявим і широкоплечим. Волосся його, довге і гладке, перехопив шкіряний ремінець. В одязі переважали кольори роду Сніжного барса — синій і срібний. На шкіряних ременях, що хрестом охопили груди, красувалося тиснення родового герба — барс у стрибку на тлі зоряного неба. За спиною у лорда з гордо піднесеною головою застигла його дружина — леді Матильда ​​Морелл, у минулому Брігг, із притаманною всім Бріггам зневагою в погляді. Некромант глянув у бік Алана й посміхнувся.

— Лорде Норберте, лорде Бішопе, — привітав Роланда намісник Кетленда. — Радий приймати уславлених бойових магів його величності.

— Щасливий познайомитися, мілорде, — стримано привітався Роланд.

Насправді, знайомство зі Сверром Мореллом зовсім не входило в плани Роланда й не принесло йому ніякого задоволення. За непідтвердженими чутками Сверр служив у розвідці Капітулу й доповідав особисто Атмунду, тому спілкуватися з ним варто було дуже обережно. Цей факт затьмарювався ще й тим, що говорити доведеться про небезпечні речі. Про речі, які не схвалював Капітул.

— Знайомтеся, моя дружина — леді Кетленда, Матильда ​​Морелл.

— Міледі, — Роланд вклонився і краєм ока помітив, з яким захопленням дивився на молоду господиню замку Алан.

Слід визнати, що Матильда, і справді, була красивою. Як і її батько, вона могла похвалитися правильними рисами обличчя, глибокими сіро-зеленими очима, тонким станом і розкішною копицею волосся, що стікала по плечах, наче шовк. На відміну від інших леді, Матильда носила волосся розпущеним. Темно-синя сукня з вишивкою на ліфі вдало підкреслювала високі груди та тонку талію. Роланд міг заприсягтися, що тоді, коли Морелл представляв свою дружину, Алан позаздрив лорду Кетленда.