Розділ 2. Сверр

Уламок лежав на столі.

Цього разу великий, з рваними краями та краплею магії, запечатаною всередині.

Зліва від нього недбалою купою було звалено згортки з розрахунками, праворуч лежав створений три дні тому накопичувач. Свічка в мідному підсвічнику майже догоріла й давала тьмяне світло, воно відбивалося від нерівних граней уламка, і Сверра заворожували жовті відлуння прихованої магії.

Він дивився на артефакт і посміхався, як і щоразу, коли вдавалося відкопати такий скарб. Останнім часом Сверр практично збився зі сліду. Попередній знайдений уламок був дуже малий і, практично, не випромінював магії, тому пошуки інших затяглися. Сверр давно виявив зв’язок між шматочками артефакту: колись розбитий на сотні уламків, він ніби прагнув возз’єднатися знову. Частини карти тягнуло один до одного, як шматки магніту — потужного настільки, що навіть відстань не була перепоною для возз’єднання. І чим більшим був уламок, тим чіткіше вказував на місце, де перебуває його побратим.

Це допомогло Сверру знайти сорок п’ять. Але лежачий перед ним зараз — перший, який принесли на блюдечку. І перший, що обійшовся настільки дешево. Лорд Бішоп зовсім не розумів, який скарб тримав у руках.

Сверр посміхнувся й доторкнувся до щербатого боку уламка пальцем, запевняючись, що той йому не примарився. Потім підвівся, розім’яв закляклу спину, узяв із полиці нову свічку: робота буде довгою і вимагатиме повної зосередженості.

Із верхньої сходинки почувся ледь помітний шурхіт. Сверр, скривившись, відірвався від уламка й різко спрямував погляд у темряву.

— Виходь, — звелів суворо, і полум’я свічки сіпнулося, як від удару.

Темрява слухняно розступилася, випускаючи тендітне дівча, одягнене в темно-синю оксамитову сукню. Дівчинка покірно наблизилася й зупинилася біля сходів, безневинно опустивши очі. Втім, Сверра ця хибна покірність ні краплі не зворушила — дівчинка характером пішла в матір, а жінки з роду Брігг відрізнялися крутою натурою й неприборканою волею.

Дівчинка хитнула головою, з акуратно покладеної зачіски вибилося неслухняне темне пасмо і впало на чоло.

— Батьку, — не підводячи очей, тихо промовила Берта і присіла в реверансі.

— Пізня година не час для прогулянок для юних леді, — відчитав її Сверр і відвернувся, даючи зрозуміти, що не має наміру сперечатися і йти на поступки. На нього чекав довгий і кропіткий процес переміщення енергії уламка в накопичувач, і Сверру не хотілося витрачати жодної хвилини дорогоцінного часу.

— Мені не спиться. Тіні знову шепочуться й лякають. Якщо дозволите, я тут побуду. Я не заважатиму, обіцяю. Просто… подивлюся.

Берта схлипнула й обійняла себе за плечі, ніби намагаючись захиститися, а потім, мабуть, згадавши правила пристойності, опустила руки, ховаючи долоні в складках спідниці. Будь-кого таке прохання зворушило б. Будь-кого, але Сверр чудово вивчив доньку. Тому, навіть не обернувшись, кинув через плече:

— Не сьогодні. Йди в ліжко.

Напевно, варто було б дозволити їй залишитися. Дозволити подивитися, а можливо й навчити Берту парі заклять. Адже їй уже шість, і настав час розвивати її дар. Потрібно проводити з донькою більше часу, передати досвід і знання, стати справжнім батьком, а не просто лордом, якого вона бачить від сили двічі на місяць.

Неначе прочитавши його думки, Берта сумно зітхнула. Прошелестіла спідницями надто дорослої для маленької дівчинки сукні. Сверр обернувся й додав м’якше:

— Ходи сюди.

Берта слухняно наблизилася, на її обличчі застигла воскова маска смиренності. Коли вона навчилася носити їх, ці маски? Сверр не пам’ятав. Наслідуючи поведінку матері, Берта чудово вміла зобразити саме те, що хотіли бачити. І навчилася отримувати з цього зиск.

Зараз дівчинка грала скривджену дитину, і Сверр із невдоволенням помітив, що ця роль їй не личить.

Вузька долоня Берти була холодною і вологою. Можливо, донька не брехала і, справді, налякалася. Сверр переконався, що хвороба відступила, але що, як він помилився? Тільда попереджала, що ритуали, чари та відвари не здатні приборкати темний бік душі їхньої дитини, але він відмахнувся, списуючи тривоги Тільди на жіночі примхи.

Він піймав погляд доньки — прямий і допитливий.

— Як часто вони розмовляють із тобою?

Берта знизала плечима.

— Іноді.

— Коли почалося?

— У ніч Санборна. Як тільки погасили вогні.

Сверр вилаявся про себе. Слід було передбачити — складно стримати духів у ніч Санборна, і йому потрібно було краще стежити за донькою, з огляду на особливості її… дару.

Це почалося, коли Берті було чотири. Нічні кошмари, крики, зловісні пророцтва, які завжди збувалися. Тіні шепотіли дівчинці на вухо, пророкували страшні смерті слугам і воїнам Кетленда, які потім, і справді, гинули. Сверр особисто підняв деякого, щоб розпитати, але не знайшов жодного доказу прямого втручання Берти. Причини смерті — усі як одна — виглядали цілком природно: хвороба, нещасний випадок, загибель під час п’яної бійки.

Проте людям було начхати на докази. Деякі піддані Мореллів так і не визнали Сверра головою клану. Попри видиму покору, молодші лорди все ще зберігали вірність батькові Сверра, не визнаючи за бастардом права контролювати джерело. Загибель однокровного брата не зіграла на його користь з огляду на те, що в смерті Даррела всі звинувачували саме Сверра. Він ніколи не вважав за потрібне переконувати когось, покладаючись на право сильного, адже всі ці роки йому вдавалося утримувати клан і живити джерело магією. Однак після того, як хвороба Берти ризикувала накликати на їхню родину гнів підданих, Сверр усе ж таки зважився скликати нараду роду.

Тридцять магів із п’ятдесяти двох проголосували за вигнання з тіла дівчинки велового духу. Тільда особисто проводила ритуал під наглядом трьох старійшин. Тієї ночі Берта мало не загинула, а на ніжній щічці залишилася потворна чорна пляма у вигляді кажанячого крила. Старійшини в один голос стверджували, що це ціна, яку довелося сплатити за спокійне життя.