Розділ 1. Алан

Шкіра злазила пластами.

І свербіла. Так свербіла, що Алану здавалося, він готовий роздерти тіло до крові. Він і роздирав — по ночах. Виснажлива спека спадала вже після заходу сонця, і повітря вдихалося трохи легше, хоча каміння довго залишалося гарячим і щедро ділилося наповненим за день теплом. Нашийник із грубої шкіри розтер шию до виразок, і та пульсувала болем.

Пити Алану давали, але так рідко, що цього ледве вистачало, щоби не померти від спраги. До того ж уся вода виходила потом, і від нього обпалена шкіра свербіла ще більше. Кам’яний мішок, котрий служив юному лордові в’язницею, не захищав ні від сонця, ні від дощів, які, втім, у цю пору року йшли рідко.

Перед дощем на світ падала задуха. Небо темніло якось різко, ніби невідомий Алану дух стомлено прикривав очі.

Свинцеві хмари — зворотний бік його повік. Жар його дихання обпалює, і, здається, дух засмучений так сильно, що не в змозі стримати сліз. Вони зриваються великими краплями на обличчя Алану. Юний маг сидить, упершись обгорілою спиною в кам’яну кладку й розкривши рота в надії, що дощова вода вгамує спрагу. Він дивиться на небо, по якому повзуть білі змії блискавок. Алан благає невідомого духу, щоби той зазирнув у його вимушену в’язницю й закінчив страждання. Малодушно, так… І Роланду точно не прийшли б у голову подібні крамольні думки. Тільки ось Алан — не Роланд. Він хотів би бути схожим на вогняного лорда, усе свідоме життя рівнявся на нього, захоплювався сміливістю і відвагою друга. Тому й кинувся тоді в гущу битви, хотів вчинити, як герой. Хоч трохи наблизитися до слави…

Наблизився. Сидить ось, ближче нікуди, та плечі роздирає, що сверблять від сонячних опіків. І думає, як би швидше сконати, бо чув про те, що приготували для бранців прокляті степовики. У кращому випадку продадуть на торгах і кинуть на арену, а в гіршому… Про гірше Алан намагався не думати. У степовиків не було окремо обладнаних тортурних, і допити проводили прямо біля ям. Крики ув’язнених будили Алана вранці, і лунали у вухах до самого заходу сонця — відлунням їхнього болю і страждань. Вони душили надію вибратися звідси, хоч раз побачити рідні місця.

Батько вже оплакав спадкоємця Вотчтауера — ніхто ще не повертався з імперського полону, адже імператор-відступник не вів переговорів і ніколи не влаштовував обмінів полоненими. А це означає, що Алану судилося згнити в цій ворожій південній країні без можливості, навіть, попрощатися з рідними. Без можливості почути рідну мову.

Гортанна мова степовиків різала слух Алана. Йому не подобався й сам їхній вигляд — дикунський, нахабний. Блискучі від поту покриті шрамами животи та шкіряні нагрудники, подряпані в поєдинках. Примружені мигдалеподібні очі, що глузливо розглядали Алана, ніби обмацували. Штани широкого крою, атласні пояси та криві клинки. Смішні головні убори, а точніше, обмотані навколо голови ганчірки.

І посмішки на обличчях, які так хочеться стерти.

Тоді на полі бою теж хотілося.

Він пам’ятав, як під ним хрипів кінь. І як на небокраї помаранчевою плямою розливався схід сонця — сонце фарбувало небо кривавими фарбами, ніби віддзеркалюючи те, що відбувалося на землі. Співала сталь, голос її був високий і дзвінкий. Вона ображено стогнала, стикаючись зі щитом Алана, а його власний меч креслив у повітрі хитромудрі дуги. Він входив у тіла, бризки крові летіли на вологу від дощу землю, і земля приймала цей дар. Життя за життя, і, можливо, коли війна закінчиться, поле це, витоптане копитами коней та важкими чоботями воїнів, відродиться. Насичене кров’ю, випустить стріли свіжої трави — зеленої та соковитої. І забуде про біль та крики померлих.

Алан слухав землю. Стогін її, скарги та тривоги від думки, що люди ніколи не заберуться звідси. Він обіцяв, що ще трохи — й армія Вайдела переможе, і, ніби на підтвердження цієї обіцянки, рубав чергового загарбника. Той падав, і життя його вбиралося у вдячний ґрунт. Ще трохи. Ще одна смерть…

Азарт захопив. Здається, Алан навіть вигукував щось. Славив короля та власний рід. Рукавичка на руці, у якій він тримав меч, була залита кров’ю ворога, крізь прорізи в шоломі молодий маг бачив кашу з людських тіл, що вбивали одне одного. На той момент це здавалося правильним…

А потім хтось підсік сухожилля його коня, той підігнув ноги та впав, викидаючи Алана із сідла. Удар об землю вибив із грудей повітря, шолом злетів із голови, й Алан лежав на спині, роззявляючи рота, мов риба, і намагаючись намацати меч, що вислизнув із пальців. А потім чобіт степового воїна, ударив його в скроню, і все закінчилося.

Прокинувся він уже в ямі — до пояса роздягнений, з пересохлим від спраги горлом, а в небі над головою сяяло сонце.

Скільки часу Алан провів тут? Одноманітні дні злилися в розмиту пляму, наповнену криками полонених. Ночі ж дарували недовгий спокій, коли він провалювався в каламутні та задушливі сновидіння. Щоночі він знову опинявся в людському місиві з крові, плоті та бруду, і втомлена від війн земля волала до його магії. Вона сердилась, що Алан її обдурив. Тому, мабуть, і дозволила заточити його до кам’яної клітки.

Особливо спекотними днями Алан закликав до неї, благав вивести воду й хоч якісь коріння, якими можна забити голод. Сонна земля відгукувалася неохоче, і тоді на кам’яній кладці виступали краплі глибоких джерел. Алан намагався злизати їх швидше, ніж пекуче сонце висушить вологу, але небесне світило було безжальним та сильнішим.

Тут, у степу, йому поклонялося дуже багато людей…

Алан майже збожеволів у кам’яному мішку, тому, коли за ним прийшли, відчув полегшення. Його виволокли на поверхню опівдні — слабкого від спеки, спітнілого й босого. Сонце стояло в зеніті, і в цей час у ямі не залишалося жодної, навіть найменшої ділянки тіні, а каміння розжарювалося настільки, що не можна було встояти на одному місці понад хвилину.

Але Алан розумів: те, що його дістали з в’язниці, поганий знак. Скільки бранців уже ось так вели до місця розправ — круглого кам’яного постаменту з поперечиною в центрі? Алан давно перестав рахувати, а їхні крики й досі лунали в його голові. Крики розпачу. Вони змовкали так само раптово, як і народжувалися. Серце Алана стукало швидко, і, здавалося, воно проб’є грудну клітину.