РОЗДІЛ 10 ВЕРОНІКА

Чи хочу я кави, коли голова розколюється на частини, а в шлунку виграє симфонічним оркестром «Гроза» Моцарта?  Чи хочу я   мелькати перед босом в одній його сорочці, бо моя  сукня непоправно знівечена,   хоча, згідна, сукнею  її важко назвати,  однак…  Чи можу спокійно перебувати в компанії боса, якщо кілька десятків хвилин тому  його рука нахабно господарювала  під моєю білизною, приємно так,  перейнявши   головну роль на себе?

Та як мені дивитись у вічі цьому яскравому представнику сильних світу цього після всіх подій, і вчорашніх і  сьогоднішніх? Як вдавати,  що не я  розтовкла машину Тімохіна, що  не я вимазала його нахабну,  брехливу фізіономію солодким кремом,   що не я  двічі напилася і двічі заснула в квартирі Огородника?

Не я…

 В мріях, а в реальності у промахах винна тільки сама.

О, так! Легко вдавати, Вікторе Сергійовичу, що   на фоні сильного алкогольного сп’яніння безпам’ятство  накрило з головою,   однак з мого серця не вирвати, не витравити  необдумано кинуті  вами слова: «Квасолькіна, час Попелюшок минув. Сірості ніколи не стати королевою». Вони гірким полином  отруїли мою кров, назавжди залишивши  на серці  болючий багряний слід.

 Я  сильно потягнула носом повітря,   намагаючись підібрати коректні слова відмови.  Та де там? Не встигла.  Вік  швидкими кроками обігнув мою скромну персону та зник у коридорі, а через хвилину з кухні роздався  звук  битого скла та смачний  матюк  чоловіка.

-Трясця! – заволав  Віктор, наче його, як мінімум,   поранили. Я  одразу кинулась до керівника,  забувши що босяком,  і що нещодавно   замірювалась дременути геть з його барлогу.

-Що з вами? – і  занадто  пізно спохватилась. Дрібнесенькі осколки скла боляче врізались в оголені  ступні. – Ой!

-Квасолькіна, твою ж…

Дужі руки підхопили за талію та вмостили мою попу на кухонний стіл. На очі знову навернулись сльози, бо шкіра пекла вогнем.

-Стривай, гляну, - з цими словами чоловік  делікатно  обхопив пальцями в  кільце мою зранену ногу, і, уважно оглянувши,  перейнявся іншою. –   Порізи потрібно обробити, - констатував факт, нарешті перевівши очі на мене. 

 Секунду  обоє не могли мигнути, здавалось, увесь світ  провалився та пропав під ногами,  а його погляд -  турботливий та  трішки наляканий -  в цю мить видався найріднішим та найбажанішим.

Квасолькіна! Планета викликає Квасоліну! Агов! Чоловік стрепенувся  раніше за  мене, і  бережно опустивши зранену кінцівку,  відправився на пошуки аптечки.  Через хвилину він вже розмахував перед  носом ватним тампоном,  щедро змоченим зеленкою.

-Постраждала через мене,  - обдуваючи  подихом місця порізів,  взявся копирсатись в ситуації Віктор. -  Без окулярів не побачила скла? Я чашку випадково  штовхнув на підлогу.

Важко видихнула. Насправді я не  знала, які інстинкти керували захмелілим розумом,   але в ту хвилину я  відчула страх,  непереборний страх  за шефа.  Мабуть,   високий професійний рівень помічниці надійно вкоренився у мозок – завжди  й всюди бігти за першою вимогою.

 Натомість промовила:

-Нічого страшного не сталось.

-Справді? – здивовано підняв брову  Огородник. – А як ти ходити збираєшся?  Ранки  глибокі.

Чоловічі пальці ненароком ковзнули тонкою шкірою, і від того невинного дотику тілом пробігла хвиля мурашок,  викликаючи в середині  несподіване тремтіння.  Підсвідомо  спробувала вирвати ногу, та залізна хватка тільки посилилась.

-Пече? – стурбовано запитав і  знову дмухнув на ступню. Повітря, вирване з його грудей,  обігріло сильніше вогню.   А він,  наче  обдувати  рани  помічниць звичне діло,   спокійно продовжив: -  В дитинстві, коли  забивав коліна, мама  постійно дмухала на  забої.

Мила усмішка спогадів осяяла його хвилювання на обличчі. Зате  чергова порція зніяковіння вилилась багрянцем на  мої щоки.

Дивна ситуація:  спочатку  побував в моїх трусиках,  зараз я сиджу перед ним майже оголена на столі. І ніби ми не бос і підлегла, а  пара, яка тільки ступила на романтичний шлях стосунків.  Можливо, справді  Віктор дозволив минулої ночі лишнє і  просто засоромився зізнатись? Бо цієї ми  точно ні-ні.  Хоч мене  відключило в  ліжку керівника, але я  була цілком свідомою,  навіть до квартири його вчора дотягнула, де  замість подяки почула прикрі слова.

Відклавши акуратно  баночки з антисептиками, чоловік  зробив занадто серйозний вираз обличчя,  від якого я вмить напружилась.

-Я віднесу тебе у вітальню  на диван.

-Не потрібно, сама дійду,  - вперлась пальчиками в  широкі груди Огородника. Під долоньками   билось  серце -  гаряче та шалене. Тепер дихання  шефа обпалювало обличчя та   глибокий виріз у сорочці,  у відкритих місцях шкіра  вкрилась дрібними сиротами.

 Без слів та даремних очікувань він підхопив на руки та  вийшов із своєю  ношею в коридор. Від несподіванки  обвила  мужню шию; ніс залоскотав   терпкий  запах  чоловічих парфумів і ще чогось,  досі невідомого,  непоміченого. Тепла…

Міцна, покрита густими волосинками рука лягла під мої коліна, інша  вмостилась на талії. Здавалося б  нічого,  невинний жест допомоги страждальцю, але кров все сильніше і сильніше шуміла в моїх венах, несамовито припливаючи до обличчя.  Намагалась не дихати. Соромно було навіть ворухнутись.