РОЗДІЛ 5 ВЕРОНІКА

Очі  пекли нестерпно. З останніх сил боролась з бажанням вийняті ті кляті  лінзи й запитати шефа, де мої  улюблені окуляри. Байдуже на гордість, якщо світ  розмитий,  а біль вбивчий. Наївна!  Сподівалась відпустить із зустрічі  і я встигну придбати   потрібну як повітря, річ. Дуринда! Навіщо тільки погодилась  на його  божевільну пропозицію в «Оптиці».

Якими гарними словачками я тільки не  обзивала власну необачність, а коли в ресторані  замість партнерів нас очікувала мама Огородника, всі мої нарікання перекинулись на його голову. Подумки, звісно. Під її поглядом – колючим та крижаним – я почувалась розіп’ятою клітиною під мікроскопом. Не могла уявити, що матері начальників так  прискіпливо відносяться до їхніх помічниць. Я одразу  зрозуміла, що  не сподобалась  вродливій, доглянутій жінці навпроти, тому  одразу кинула спроби виправляти ситуацію. По перше,  нічого звертати увагу на її думку, бо через годину розпрощаємось,  по друге,  такі представниці прекрасної статті  спілкуються виключно  із людьми свого  кола – багатими, діловими, успішними.

Куди мені, Вероніці Квасоліній,  затурканій  кредитами та постійною зайнятістю, до її легкості, натхненності та повітряності  у  кожному русі. Ще й  сукня сьогодні, як на зло, не моя. Висіла, наче небесна канцелярія умисно насміхалась над жертвою невдач.

Я  видихнула, - зробили замовлення, тож муки  піддослідної миші  незабаром закінчаться і, якщо потрібно,   полишивши стіни  помпезного закладу, силою виб’ю свої окуляри з Віктора.  Та її величність фортуна остаточно втекла – далеко і без оглядин.

- Вікторе,  неймовірно рада представити свою любу донечку, мою гордість та надію. Знайомтесь, Аліна. Доцю, а це той самий, завжди зайнятий молодий чоловік,  з яким так несподівано сьогодні нас звела доля, - заливалась новоприбула дама.  Через  пекучу пелену сліз  мені  вдалось розпізнати її неприхований, зневажливий погляд в мій бік та  солодку усмішку в адресу Огородника. Мовчки стисла  пальцями виделку. Приниження – це все, що  несла мені ця підлаштована мамусями зустріч.

А дівчині Аліні слід віддати належне. Висока, статна блондинка,  з неймовірно яскравими зеленими очима та  світлим прямим волоссям до попереку, з білосніжною шкірою та ледь покритими рум’янцем щічками, акуратним носиком, підведеними прозорим блиском губками правильної форми. На ній красувалась  вишукана молочна сукня  з дрібними візерунками у вигляді  блакитних зірочок. Взуття я  не бачила, але такі носять виключно  величезні підбори.

Красуня, слідом  за мамою, несміливо  подала випещену ручку з ідеальним  ніжним манікюром; на зап’ясті  супроти світла  блиснув  дорогоцінний браслет.  Ту ручку  Огородник  затримав у своїй долоні  довше належного, що не промайнуло повз  очі  старших дам. Вони  перезирнулись  і самовдоволено усміхнулись. Для ідилії залишалось тільки позбутись мене -  сіренької,  з почервонілими очима, офісної мишки.

Дівчина розмістилась з іншого боку  від Віктора, так  близько, наскільки дозволяли межі пристойності. Делікатний запах її парфумів плавно оповив присутніх і  під його  терпку пелену розмова потекла   жвавіше. В основному говорили про благодійну виставку картин Світланиного зятя – Єгора Гравського, яка планувалася  в рідному місті. Аліна виявилась напрочуд ерудованою і  говіркою дівчиною,  шеф буквально ловив її слова,  відсторонивши на другий план офісні справи. Їм   чотирьом було комфортно: спільні теми, спільні знайомі,   однакові уподобання. Лишньою була я,  хоча цей факт  бентежив  виключно мене,  тому що решта присутніх  повністю перемкнулись  один на одного. Здавалось,   Анастасія лусне від щастя, подумки жінка давно відіграла весілля  дочки та  багатого холостяка.

-Вибачте,  -  пролепетала я неповоротким язиком та поспішила   вислизнути із-за столу.

Очі  пекли з кожною секундою сильніше, лінзи заважали, а  власна нікчемність у  порівняні  з претенденткою на  серце Огородника, здавлювала горло й заважала думати логічно. За рік роботи помічником я навчилась бути нижче трава, тихіше води,  мовчати, не звертати уваги, звикла бути  в  тіні. І сьогодні я  була тінню Віктора,   однак серце від цієї думки заборонено розривалось.

Морально відчула,  що не маю сил повернутись  до компанії,   що  внутрішньо втомилась покірно виконувати всі накази, що хочу додому, що хочу одягнути улюблену піжаму, забратись під ковдру і увімкнути на всю потужність музику в навушниках. «Реквієм »  Моцарта у сучасній обробці та у виконані Девіда Гаретта було б в самий  раз. Та годинник  перевалив стрілки тільки за  другу  годину дня.

В жіночій кімнаті, обмивши руки,   я  підправила у  величезному дзеркалі нехитру зачіску.  Із зображення  на мене дивились  червоні  вологі очі,    котрі, підкреслені темними колами, видавались надприродними.

Раптом двері  прочинились, пропускаючи в середину  те саме створіння в білосніжній сукні,  яке  кинулось полювати на Огородника.

Вона зміряла мою персону прискіпливим поглядом. Поглядом, в якому читалось презирство та пихатість. Плавно зробила кілька кроків та опинилась поруч. Магнетична краса  нової знайомої заворожувала, а  шарм, який так і сипався з неї, змушував милуватись і милуватись  своєю власницею.  

-Сонечко, затримайся, - промовила моєму відбитку в дзеркалі. – Чи боїшся, Віктор помітить твою скромну відсутність?

Неприємний холодок поповз спиною.  На долю секунди запала  мовчанка.

-Не побачить, не переймайся, а  ліпше послухай, що скажу,  - її голос лився бальзамом на душу, так гарно і мелодійно,  проте до завмирання  серця отруйно. – Віктор – мій чоловік, і  те, що він приволік  на сімейний обід помічницю, нічого не означає.   Дівчинко, -  несподівано розвернулась обличчям в обличчя, - не грайся з вогнем. Таких  як ти  хоч греблю греби,  таких   як я - одиниці. Не стій на  шляху – проковтну, і  не продавлюсь.