***

— Мамо, ну розкажи…

— Та не хочу я, відчепіться!

— Ну ма-а-амо…

— Ладно ця, в неї скоро перше побачення, може дійсно цікаво, ти то куди? Тобі тільки сім.

— Вік коханню не перепона!

— Це звідки ти такого набралася?

— Мені однокласник це сказав.

— Це ще який такий однокласник? Як його звати?

— Та мамо, та розкажи вже, я ж бачу, що ти вже й сама цим загорілась!

— Так, тільки татові про це ні слова, бо він заперечує, що так все і було… 

***

— Пані, перепрошую, ми вже прилетіли.

  — What? — Дженіфер вирячилась на чергового стюарда в літаку, як на привида.

— I’m saying, that our plane has been planted. Ласкаво просимо до України.

— Дякую, — дівчина розпливлась в посмішці. Нарешті вона тут.

  Дженіфер підірвалася з місця, схопила свій рюкзак, та мало не збивши стюарда, вибігла з літака.

— Привіт, Україно, нарешті ми зустрілися, — вона вдихнула на повні груди та пішла по трапу, вдивляючись в далечінь. Вона сама не знала, що вона там хотіла побачити, але явно щось величне. На жаль, поки що було видно тільки злітну смугу, зелений газон, та якісь будівлі в далечині. Кілька селфі на малесеньку камеру, вживлену в долоню — це навіть не підлягало сумніву. І одразу опублікувати. Замість підпису дівчина поставила жовто-блакитне сердечко.

Дженіфер закинула рюкзак на плечі та спустилась по трапу. Повітря їй здавалося якимось незвичним. Чистішим. Але й гарячішим, в середині червня в Києві значно тепліше, ніж на її Батьківщині.

— Fools, — майже викрикнула дівчина та зістрибнула з останньої сходинки трапу.

Всі її однокурсники згодилися проходити стажування онлайн, а от вона, коли почула, що можна пройти стажування очно в «UaViGames», вона ні хвилини не вагалася. Квиток з Дубліну до Києва був куплений в наступні десять хвилин. А права брів пофарбована в блакитний колір, а ліва в жовтий, в наступну годину.

— Будь ласка, покладіть вашу долоню на сканер, — доброзичливо промовила жінка за склом, всередині аеропорту, одразу біля вхідних скляних дверей.

— Із задоволінням, — хоч як вона вчила та практикувала українську зі своїм рідним дядьком з України, але акцент все одно іноді прослизав в її слова.

Пухкенька жіночка трохи з заздрістю подивилася на тільки-но прибулу, на її брови, на маленьке татуювання келиха вина на плечі, та не легеньке біле платтячко до колін.

— Ласкаво просимо до Києва, — посміхнулась робітниця аеропорту та пропустила Дженіфер до ескалатора з валізами. Її червоний чемодан вже крутився там.

Дівчина тричі кліпнула, включаючи оковий інтерфейс. Заздалегідь в правому куточку була розташована фотографія молодого чоловіка, який мав був її зустрічати. Звичайний хлопець за двадцять, темноволосий, як і Дженіфер, котра полюбляла, як і зараз, заплітати волосся у два товсті колоски.

Вона взяла свою валізу, клацнула на спеціальну кнопочку і та на колесах сама поїхала за володаркою. Дівчина пройшла до зони зустрічі. Народу було багацько, тому вона відійшла трішки в сторону, чекаючи поки натовп трохи прорідішає. Звичайно, ще одне селфі. Та й фото своєї валізи на фоні людей. Доволі швидко люди розійшлися, але вона так досі й не знайшла хлопця, який її мав зустрічати.

  — Hello, Jenifer, nice to meet you.

— Дівчина посміхнулася, повернулась на голос, але побачивши володаря грубуватого голосу трохи відсторонилась. Це був не молодий чоловік з опрятною копною волосся та білою сорочкою, як на фото. Це був юнак з круглими окулярами, зі справжнім козацьким оселедцем, в шкіряній жилетці на голе тіло, та з маленькими гологрфічними проекціями на плечах, котрі були зараз дуже популярні. Над лівим плечем висів його нік, яким він підписувався у соціальних мережах, а над правим кумедна мордочка собаки з ірокезом на голові.

***

— Що-о-о?

— Наш тато так одягався?

— Та ні! То ваш дядько Вітя.

— Що-о-о-о? Дядько Вітя? І він мені ще щось буде казати про мою зачіску?

— Так, ви будете слухати, чи я пішла готувати вечерю?

***

  — Добрий день, а ви Віктор з юавігеймз?

— Так, він самий, ласкаво просимо до України.

  Дженіфер не поділяла радості хлопця та ціпко вчепилася в лямки рюкзака на плечах. Вітя це побачив, та трохи розгубився, але майже одразу зрозумів що до чого.

— А-а-а, тобі мабуть дали мою стару фотографію, с документів.

Він швиденько пошурудив пальцями в повітрі й в наступну мить замість напису «ЧорнаРада008» зʼявилась точно така фотографія, яку бачила Дженіфер у кутку. Їй одразу полегшало, та вона відпустила лямки рюкзака.

— Знаю, ти була проти того, щоб тебе зустрічали, але мій керівник вирішив, що так буде краще. Ти готова йти?

  — Готова.

— Тоді ходімо, в метро зараз набагато краще ніж на цій жарюці.

В підземці й правда виявилось прохолодно та приємно. А ще приємним бонусом виявилось те, що для усіх гостей Києва проїзд безкоштовний, треба лише просканувати своє АйДі.

Зайшовши до першого вагону поїзда, який був автоматичним та рухався без машиніста, Дженіфер хотіла поставити кілька питань своєму новому знайомому, але через шум, говорити було незручно. А писати повідомлення дівчина якось засоромилась, тож наступні чотири зупинки пройшли в мовчанні.

На пʼятій станції хлопець вискочив з вагона, без попередження, через що валізка Дженіфер ледве встигла виїхати з вагона за хазяйкою, перед зачиненням дверей.

І знов мовчання, бо хлопець почав явно прискорюватись і йшов він не з натовпом, а кудись в бік. Дженіфер насторожилась, але через хвилину вона зрозуміла, що марно вона це зробила, вони на місці. Прямо з платформи вбік йшов невеличкий коридор, потім ескалатор і вкінці нього — одразу двері, які були входом до просторого холу. Кілька фото були зроблені моментально.