***

— Мамо, ну розкажи…

— Та не хочу я, відчепіться!

— Ну ма-а-амо…

— Ладно ця, — в неї скоро перше побачення, може, й справді цікаво. Ти-то куди? Тобі тільки сім.

— Вік коханню не перепона!

— Це звідки ти такого набралася?

— Мені однокласник це сказав.

— Це ще який такий однокласник? Як його звати?

— Та мамо, та розкажи, я ж бачу, що ти вже й сама цим загорілася!

— Так, тільки татові про це ні слова, бо він заперечує, що так усе й було… 

***

— Пані, перепрошую, ми вже прилетіли.

  — What? — Дженіфер вирячилась на стюарда в літаку, як на привида.

— I’m saying that our plane has ladned. Ласкаво просимо до України.

— Дякую, — дівчина розпливлась в посмішці. Нарешті вона тут.

  Дженіфер підхопилася з місця, схопила свій рюкзак і, мало не збивши стюарда, вибігла з літака.

— Привіт, Україно, нарешті ми зустрілися, — вона вдихнула на повні груди та пішла трапом, вдивляючись у далечінь. Вона й сама не знала, що вона хотіла там побачити, але явно щось величне. На жаль, поки що було видно тільки злітну смугу, зелений газон та якісь будівлі вдалині. Кілька селфі на малесеньку камеру, вживлену в долоню — це навіть не підлягало сумніву. І одразу опублікувати. Замість підпису дівчина поставила жовто-блакитне сердечко.

Дженіфер закинула рюкзак на плечі та спустилась трапом. Повітря їй здавалося якимось незвичним. Чистішим. Але й гарячішим: у середині червня в Києві значно тепліше, ніж на її Батьківщині.

— Fools, — майже викрикнула дівчина та зістрибнула з останньої сходинки трапу.

Всі її однокурсники згодилися проходити стажування онлайн, а от вона, коли почула, що можна пройти стажування очно в «UaViGames», вона ні хвилини не вагалася. Квиток з Дубліну до Києва був куплений в наступні десять хвилин. А права брів пофарбована в блакитний колір, а ліва в жовтий, в наступну годину.

— Будь ласка, покладіть вашу долоню на сканер, — доброзичливо промовила жінка за склом, всередині аеропорту, одразу біля вхідних скляних дверей.

— Із задоволінням, — хоч як вона вчила та практикувала українську зі своїм рідним дядьком з України, але акцент все одно іноді прослизав в її слова.

Пухкенька жіночка трохи із заздрістю подивилася на новоприбулу: на її брови, на маленьке татуювання келиха вина на плечі та на легеньке біле платтячко до колін.

— Ласкаво просимо до Києва, — посміхнулась робітниця аеропорту та пропустила Дженіфер до ескалатора з валізами. Її червоний чемодан уже крутився там.

Дівчина тричі кліпнула, вмикаючи оковий інтерфейс. Заздалегідь в правому куточку була розташована фотографія молодого чоловіка, який мав її зустрічати. Звичайний хлопець трохи за двадцять, темноволосий, як і Дженіфер, котра полюбляла, як і зараз, заплітати волосся у два товсті колоски.

Вона взяла свою валізу, клацнула по спеціальній кнопці  — і та на колесах сама поїхала за володаркою. Дівчина пройшла до зони зустрічі. Народу було багацько, тому вона відійшла трішки в сторону, чекаючи поки натовп трохи прорідішає. Звісно, ще одне селфі. Та фото своєї валізи на тлі людей. Доволі швидко люди розійшлися, але вона так досі й не знайшла хлопця, який її мав зустрічати.

  — Hello, Jennifer, nice to meet you.

— Дівчина посміхнулася, повернулась, але, побачивши власника грубуватого голосу, трохи відсторонилась. Це був не молодий чоловік з охайною копною волосся та білою сорочкою, як на фото. Це був юнак у круглих окулярах, зі справжнім козацьким оселедцем, в шкіряній жилетці на голе тіло та з маленькими гологрфічними проекціями на плечах, які були зараз дуже популярні. Над лівим плечем висів його нік, яким він підписувався у соціальних мережах, а над правим — кумедна мордочка собаки з ірокезом на голові.

***

— Що-о-о?

— Наш тато так одягався?

— Та ні! То ваш дядько Вітя.

— Що-о-о-о? Дядько Вітя? І він мені ще щось буде казати про мою зачіску?

— Так, ви будете слухати, чи я піду готувати вечерю?

***

— Добрий день, а ви Віктор з юавігеймз?

— Так, він самий, ласкаво просимо до України.

Дженіфер не поділяла радості хлопця й ціпко вчепилася в лямки рюкзака на плечах. Вітя це побачив і трохи розгубився, але майже одразу зрозумів, що до чого.

— А-а-а, тобі, мабуть, дали мою стару фотографію, з документів.

Він швиденько пошурудив пальцями в повітрі, й в наступної миті замість напису «ЧорнаРада008» зʼявилась точно така фотографія, яку бачила Дженіфер у кутку. Їй одразу полегшало, та вона відпустила лямки рюкзака.

— Знаю, ти була проти того, щоб тебе зустрічали, але мій керівник вирішив, що так буде краще. Ти готова йти?