Частина I Глава I

Пролог

«Джелем» по-циганськи — це дорога

            Життєвий шлях схожий на довгу дорогу, яка починається там, де ми ще не вміємо розрізняти горизонти. На початку вона вузька і м'яка, немов втоптана стежка: кроки не впевнені, а напрямок задають чужі руки і голоси. По узбіччях – висока трава перших вражень, запахи дитинства і тіні великих дерев, під якими здається, що весь світ – це безпечне укриття. Поступово дорога розширюється. На ній з’являються роздоріжжя та вказівники, частина з яких стерта дощами сумнівів і вітрами чужих очікувань. Тут доводиться вдивлятися вдалину і обирати, розуміючи, що будь-який поворот – це не лише рух уперед, а й прощання з тим, що залишилося позаду. Іноді шлях рівний і залитий сонцем, і тоді крок стає легким, а серце – впевненим. Іноді – кам’янистий підйом, де кожен метр дається з зусиллям і дихання збивається, але саме там загартовується сила. На дорозі зустрічаються супутники. Одні йдуть поруч довго, ділячи з тобою пил і радість, інші – з’являються лише на короткому відрізку – щоб підтримати, навчити, або навпаки – підказати, як не варто йти. Бувають і поодинокі ділянки, де чутні лише власні кроки. У такі моменти дорога стає розмовою з самим собою, і тиша виявляється чеснішою за будь-які слова. Згодом на дорозі з’являються сліди: колії від прийнятих рішень, мости через подолані страхи, зарослі стежки нездійснених мрій. Озираючись назад, починаєш бачити не хаос поворотів, а цілісний маршрут – зі своєю логікою, болем і красою. Розумієш, що навіть обхідні шляхи вели туди, куди потрібно було прийти. І коли дорога повільно починає зникати за горизонтом, вона вже не здається нескінченною. Вона стає цінною саме тому, що пройдена. Кожен крок по ній – це не просто відстань, а досвід, пам'ять і сенс. Життєвий шлях не обіцяє прямоти й легкості, але він завжди веде вперед – туди, де людина, пройшовши свою дорогу, стає тією, ким могла стати.

             І ось, зараз, я стою біля собору Святої Єлизавети Угорської в невеликому місті Словаччини, в Кошице. Я іммігрант, який свого часу втратив майже все, і, озираючись назад, згадує свій довгий пройдений шлях перед тим, як почати новий, новий, незвіданий, сповнений крутих спусків і підйомів, розчарувань і перемог[u1] .

Частина I

Глава I

У нашій родині було двоє: я та мій брат Ярослав, який був на вісім років молодший за мене.

Ми росли в родині творчих інтелектуалів. Мати — яскрава, темпераментна чорноока брюнетка зі східною зовнішністю. Одні вважали її вірменкою, інші — єврейкою, треті — грузинкою. Ні ті, ні інші, ні треті не мали рації, бо вона була чистокровним циганом, яка мала неймовірно гарний голос. Її спів можна було слухати нескінченно: її потужний, насичений багатими барвами голос зачаровував. Наша мати, Любов Іванівна, керувала народним хоровим колективом. Це була жінка з суворим характером: ми завжди боялися її засмутити. Якщо вона сердилася на когось із нас, вичитуючи нотації, вона підбирала такі слова і мовні звороти, ніби ми не просто винні, а серйозні злочинці, які повинні понести найсуворіше покарання. Але тим не менше ми її дуже сильно любили і поважали.

             Батько, Володимир Григорович, був не менш темпераментним чоловіком. Теж із циганської родини. Писав чудові вірші, прозу, був членом спілки письменників. Це була ходяча енциклопедія, людина, яка знала буквально все. Був режисером Павлоградського народного театру, редактором міської газети.

          У нашій родині останнє слово було за мамою, але вирішував усе батько. Так склалося.

           Нашим вихованням займалася в основному наша мати. Щодо мене панував максималізм: я мав посідати лише перші місця. І ніяк інакше. Ярослава мати жаліла. Не знаю, чому. Але Ярослав завжди був МОЛОДЕЦЬ, Батьки дали нам гарну музичну освіту: мені — клас баяна, Ярославу — клас саксофона. Але оскільки наша мати була непоганою піаністкою, я ще досить добре грав на фортепіано.

            Коли я був зовсім молодим, у 1994 році, в Україні відбувалося ядерне роззброєння. Україна відмовилася від третього у світі за величиною ядерного арсеналу, передавши боєголовки Росії в обмін на гарантії безпеки від Росії та США. У цей час у Павлограді побудували готель. У ньому оселилися американці, які контролювали процес роззброєння. А біля цього готелю відкрився невеликий ресторан, який чомусь мав назву «Європа». Якось, прогулюючись містом, я зайшов у цей ресторанчик випити кави. Там же познайомився з господарем цього затишного закладу.

Вечір у ресторані був тихим: кілька зайнятих столиків, м'яке світло ламп, приглушена розмова гостей і негучний дзвін посуду. Біля стійки стояв господар – Олег, трохи втомлений чоловік років сорока. Він переглядав якісь рахунки, коли я підійшов до нього.

- Олег, можна з Вами поговорити, – ввічливо запитав я.

        Господар підвів очі.

- Звичайно, слухаю.

         Я на мить оглянув зал, немов уявляв те, чого ще не було.

- Знаєте… вашому ресторану бракує однієї деталі. Точніше – звуку. Живої музики.

Олег злегка посміхнувся.

 - Жива музика – це гарно звучить, але зазвичай за цим стоять великі витрати.

- Я піаніст, - спокійно продовжив я. – І я хотів запропонувати Вам одну ідею. Уявіть: он там, - я вказав на вільний кут, - стоїть чорний рояль. Увечері за нього сідає музикант і грає – джаз, легку класику, спокійні імпровізації. Гості розмовляють, вечеряють, і музика стає частиною атмосфери.

       Олег склав руки на грудях.

- І хто ж купить цей рояль? – з легкою іронією запитав він.

Я посміхнувся.

- Я розумію, до чого Ви ведете. Рояль – це інвестиція. Але це не просто меблі. Це настрій. Люди люблять місця, де є душа. Де можна не просто поїсти, а й відчути атмосферу.