Частина 21

У церкві зібралася величезна кількість народу, щоб провести в останню путь відомого голлівудського кінопродюсера Роджера Доркаса. Хоча покійний не був зразковим християнином, вшанувати його пам'ять прийшло багато людей. Священик виголосив свою промову, благословляючи в інший світ шанованого громадянина. Друзі та колеги зачитували хвалебні оди, в яких без докорів сумління лестили небiжчику.

Місіс Доркас зі скорботним виглядом приймала співчуття присутніх та час від часу витирала  сльози, що нібито виступали під вуаллю. Після закінчення прощальної церемонії невтішна вдова у супроводі найкращого друга свого покійного чоловіка вирушила на кладовище.

Філіп Голдштейн підтримував Венді за лікоть, стоячи біля могили свого друга. І хоч обличчя скорботної вдови приховували чорні окуляри й густа вуаль, він і без того здогадувався, що особливого смутку ця обставина в ній не викликала. Впадала в око невелика кількість присутніх: лише мажордом і священик складали мізерну траурну процесію. Решта ж не вважали за потрібне обтяжувати себе поїздкою на кладовище, вважаючи достатнім відвідування прощальної панахиди в церкві.

«Ну що ж, такий ось невеселий кінець твого розвеселого життя, Рорі..., — сумно подумав Філіп. — А в підсумку нікому навіть пролити за тобою сльозу, друже». Він, мабуть, був єдиним, не враховуючи Макса, хто справді сумував за втратою. У цю мить Філіп чітко зрозумів, що насправді означає прожити самотнє життя. Ця обставина дуже вразила чоловіка. Він не хотів закінчити своє існування ось так марно, не залишивши по собі ні дітей, ні доброї пам'яті. Голдштейн згадав про дивний заповіт Доркаса і подивився на його вдову. Вона ще не здогадується, що на неї чекає неприємний сюрприз. А йому, Філіпу, належить особисто повідомити їй про це. Випробування те ще... Не хотілося засмучувати жінку, яка йому небайдужа. Але що поробиш?! Хоча, деякі думки він усе ж таки мав у запасі для її розради.

Скорботна вдова взяла жменю сирої землі й кинула на кришку дорогої труни, після чого впевненою ходою попрямувала до лімузина, навіть не чекаючи, поки могилу повністю засиплять ґрунтом.

Венді сиділа в кабінеті покійного чоловіка і з гордо піднятою головою слухала, як повірений у справах зачитує заповіт Роджера.

— Усі мої статки в розмірі шістдесяти п'яти мільйонів доларів, включно з віллою, літаком, яхтою з гелікоптером, а також рештою рухомого і нерухомого майна я залишаю вірному мені Максиміліану. Моїй дружині заповідаю належний їй вдовий капітал у розмірі одного долара. Заповіт складено в здоровому глузді, підписаний мною вірно і оскарженню не підлягає, — зачитав Філіп і підняв погляд на Венді.

Та сиділа, випроставши спину, і гордо дивилася перед собою. Нарешті вона запитала:

— Хто ж цей загадковий Максиміліан, про якого я ніколи не чула? І чому зараз його немає серед нас? — у голосі її почулися  сталеві нотки.

— Венді, мені дуже шкода. Але ти помиляєшся, він тут, — вимовив Філіп, відчуваючи неймовірну незручність.

Вона незрозуміло озирнулася:

— Де ж? Ми тут самі, не рахуючи собаки.

— Венді, Макс... він і є Максиміліан.

— Щ-що?.. — заїкнулася від несподіванки жінка і здивовано подивилася на добермана:

— Пес?! Він залишив усі свої статки собаці?!.. — з горла обділеної спадкоємиці вирвався короткий нервовий смішок.

— Така була воля Роджера. Мені шкода...

— Ні-ні! Цього не може бути! Він точно був п'яний, коли писав це.

— Венді, запевняю тебе, він був тверезий, як скельце, — підтвердив адвокат.

Жінка звинувачувально глянула на нього:

— Філіп? То ти знав?

— Звичайно, знав. Адже я його адвокат.

— І ти мовчав????...

— Професійна таємниця, вибач. До того ж, я сподівався, що Роджер схаменеться і з часом змінить заповіт. Але потім ця раптова смерть...

Венді відвернулася і довгий час дивилася у вікно, розмірковуючи над почутим. Нарешті вона запитала:

— А що ж тепер робити мені? Я маю негайно покинути цей будинок?

— Ні, звісно ж. Ніхто від тебе цього не вимагає, — поспішив запевнити її Філіп.

— Звідки тобі знати, що на думці в нового спадкоємця? — з сарказмом промовила вона.

  Обидва поглянули на добермана.

— Ну... скажу, як його повірений у справах, що Макс цілком доброзичливо ставиться до тебе.

— Його повірений у справах? Ти — адвокат собаки?! — здивувалася жінка.

— Так. Доркас абсолютно чітко прописав це у своєму заповіті.

Венді зазирнула в очі Філіпу:

— Хм... Цікаво, які ще сюрпризи приготував мені покійний чоловік?

— Запевняю тебе, бiльше нічого, — повідомив адвокат, зачинивши папку.

Не витримавши образи, місіс Доркас закусила губу, очі її повільно затопили гіркі сльози. Вона піднялася зі стільця й відійшла до вікна, намагаючись впоратися зі своїми емоціями.

— Венді... — Голдштейн кинувся до неї й обійняв за плечі.

— Ах, Філіпе... Що ж тепер зі мною буде? — схлипнула вдова, приймаючи розради.

— Венді, люба, мені дуже шкода... — він повернув її до себе і притиснув до грудей.

Вона уткнулася носом у його плече і вибухнула риданнями, демонструючи весь ступінь свого відчаю. Розгублений Філіп не знав, як заспокоїти кохану жінку, тому зробив перше, що спало на думку: він узяв у долоні її заплакане обличчя і впився поцілунком у її запухлі від сліз губи. Від несподіванки Венді зазнала шоку і припинила істерику, приймаючи розради адвоката.

Втамовані пристрастю, вони лежали на дивані в обіймах одне одного. Макс сидів на килимі біля каміну та спостерігав за ними.

Венді повернула голову і помітила добермана:

— Я цього так не залишу!

— Що ти маєш на увазі? — запитав Філіп та простежив за її поглядом.

— Я подам до суду за порушення моїх прав!

— Ні, люба, це нічого не змінить.

— Звідки ти знаєш?

— Я все ж таки адвокат і дещо розуміюся на цій справі.

— Хто зна, а раптом?.. — з надією в голосі запитала вона.