Акт IV — Не можу заснути

Акт IV — Не можу заснути

Розділ 10 — Безсоння

Зима остаточно вступила в свої права, і лютий у Мейпл-Голлоу приніс із собою ті короткі, похмурі дні й довгі, темні ночі, які, здавалося, лише посилювали ту глибоку внутрішню темряву, що продовжувала розростатися в свідомості Джеффрі, попри поступові, хоч і нестабільні успіхи в налагодженні контакту з зовнішнім світом через відновлену дружбу з Кітом та регулярні консультації з доктором Кемпбелл.

Саме тоді, приблизно через три місяці після пожежі, почалися перші ознаки того, що згодом переросте в хронічну, виснажливу проблему безсоння — Джеффрі, лежачи в ліжку ночами, виявляв, що сон, який раніше приходив природно, майже без зусиль, тепер вислизав від нього годинами, залишаючи його наодинці з власними думками в темряві кімнати, де тіні на стелі, здавалося, набували дедалі загрозливіших, дедалі більш тривожних обрисів у міру того, як години спливали одна за одною без жодної ознаки очікуваного забуття сну.

— Ти виглядаєш втомленим, — зауважила Маргарет одного ранку за сніданком, помічаючи темні кола під очима сина, які ставали дедалі помітнішими протягом останніх тижнів.

— Погано спав, — відповів Джеффрі коротко, не бажаючи вдаватися в деталі тих довгих, безсонних годин, які він проводив, дивлячись у стелю, прислухаючись до звуків будинку, що засинав навколо нього, поки він сам залишався в тому дивному, напівпритомному стані виснаженого неспання.

— Це триває вже кілька тижнів, я помітила, — продовжила мати з тією обережною турботою, яка стала невід'ємною частиною її щоденного спостереження за станом сина. — Може, варто поговорити про це з доктором Кемпбелл?

Джеффрі знизав плечима, хоча внутрішньо визнавав, що проблема дійсно ставала дедалі серйознішою — те, що починалося як окремі, розрізнені ночі труднощів із засинанням, тепер перетворилося на майже постійну модель, коли сон приходив лише під ранок, короткими, неспокійними періодами, перерваними частими пробудженнями й тим важким, дезорієнтуючим відчуттям, яке супроводжувало хронічний брак повноцінного відпочинку.

Тієї ж ночі, лежачи без сну в звичний вже для нього час — близько другої години ночі, коли решта дому давно поринула в глибокий, безтурботний сон, — Джеффрі, не в змозі більше просто лежати в темряві з тими самими, повторюваними тривожними думками, підвівся з ліжка й підійшов до вікна, дивлячись на темний, засніжений двір, освітлений лише слабким світлом вуличного ліхтаря на розі вулиці.

Він думав про той момент, коли Рэнди штовхнув його того фатального вечора, про той короткий, здавалося б, незначний фізичний контакт, який запустив весь той жахливий ланцюг подій, що зрештою призвів до вибуху й пожежі. Він прокручував цю сцену знову і знову в своїй свідомості, кожного разу шукаючи ту точку, де все могло піти інакше, де він міг би якимось чином запобігти катастрофі — можливо, якби він реагував швидше, можливо, якби він не запросив стільки гостей, можливо, якби він взагалі ніколи не переїжджав до Мейпл-Голлоу.

Ці нав'язливі, циклічні роздуми, попри свою очевидну психологічну руйнівність, здавалося, набували дедалі більшої влади над його свідомістю саме в ці глибокі, самотні нічні години, коли жодні зовнішні відволікання — розмови з батьками, ігри з Лі, навіть підтримка Кіта — не могли перервати той невблаганний потік темних, самозвинувачувальних думок.

Він повернувся до ліжка, але сон, як і в попередні ночі, продовжував вислизати від нього, і замість цього він знайшов себе таким, що знову тягнеться до невеликого дзеркальця, яке тепер тримав на нічному столику — звичка, яку батьки, помітивши, вже почали делікатно, але наполегливо намагатися відрадити, стурбовані тим, наскільки часто Джеффрі проводив час, вивчаючи власне відображення в тьмяному, нічному освітленні.

Дивлячись на своє обличчя в цьому слабкому світлі, Джеффрі помічав деталі, які, здавалося, ставали дедалі виразнішими саме в ці пізні нічні години — не лише фізичні рубці, а щось глибше, щось у самому виразі очей, які, на його думку, вже почали набувати того холоднішого, віддаленішого вигляду, який жодним чином не відповідав тому теплому, відкритому погляду, який він пам'ятав у себе до трагедії.

"Хто ти тепер?" — думав він, продовжуючи вдивлятися у власне відображення з тією ж тривожною, майже одержимою увагою, яка вже стала звичною частиною його нічної рутини. — "Той хлопчик, яким я був, чи хтось зовсім інший?"

Наступного тижня, під час чергової консультації з доктором Кемпбелл, Маргарет наполягла на тому, щоб приєднатися до частини сесії, стурбована наростаючими проблемами сина зі сном, які, за спостереженнями батьків, вже почали впливати на його загальний емоційний стан, роблячи його дедалі дратівливішим і замкнутішим протягом дня.

— Розкажи мені про ці нічні епізоди детальніше, — попросила доктор Кемпбелл, коли Маргарет коротко описала ситуацію. — Що саме відбувається, коли ти не можеш заснути?

Джеффрі, попри початкове небажання обговорювати цю тему в присутності матері, зрештою зважився на часткову відвертість.

— Думки не зупиняються, — сказав він. — Прокручую той вечір знову і знову. Думаю про те, що могло б бути інакше.

— Це називається руминацією — циклічне, нав'язливе обдумування травматичної події, — пояснила доктор Кемпбелл, звертаючись частково до Маргарет, частково до самого Джеффрі. — Це поширений симптом посттравматичного стресу, особливо після подій такого масштабу, як та, що пережив Джеффрі.

— Посттравматичний стрес? — перепитала Маргарет із тривогою в голосі. — Наскільки це серйозно?

— Це не рідкість після серйозних травматичних подій, особливо тих, що включають загрозу життю та тривалий, болісний процес фізичного відновлення. Хороша новина в тому, що існують ефективні методи терапії, які можуть допомогти впоратися з цими симптомами.

Доктор Кемпбелл продовжила, звертаючись безпосередньо до Джеффрі: