Акт III — Обличчя у дзеркалі

Акт III — Обличчя у дзеркалі

Розділ 7 — Лікування

Перші дні після пожежі злилися для Джеффрі в суцільний, майже нерозрізненний потік болю, медикаментозного забуття та коротких, уривчастих моментів усвідомленості, коли крізь туман знеболювальних препаратів проривалися фрагменти реальності — голоси лікарів, що обговорювали план лікування, дотик медсестер під час зміни пов'язок, який, попри всю їхню професійну обережність, викликав хвилі нестерпного болю, що змушували його стискати зуби й затримувати дихання, щоб не закричати.

Опіковий центр обласної лікарні, куди його перевели тієї першої ночі, став новим, чужим світом, повністю відірваним від звичного життя, яке він знав до того фатального вечора — світом стерильних білих стін, постійного гудіння медичного обладнання, специфічного запаху антисептиків і лікарських препаратів, який, здавалося, просочувався в кожну молекулу повітря цього нового, тимчасового дому.

Першу операцію провели вже на третій день після госпіталізації — початкову обробку найбільш пошкоджених ділянок шкіри, видалення відмерлих тканин, підготовку до подальших етапів лікування, які, як пояснили лікарі батькам, розтягнуться на багато тижнів, можливо, місяців попереду.

— Наступні кілька операцій будуть спрямовані на пересадку шкіри, — пояснював доктор Мерфі, головний опіковий хірург, що вів справу Джеффрі, під час однієї з регулярних розмов із Маргарет і Томасом у коридорі лікарні, поки їхній син відновлювався після чергового хірургічного втручання. — Ми використаємо здорову шкіру з інших ділянок тіла для покриття найбільш пошкоджених зон обличчя та шиї.

— Це допоможе мінімізувати шрами? — запитала Маргарет із тією напруженою надією, яка не покидала її ні на мить протягом усіх цих виснажливих днів очікування й тривоги.

— Певною мірою, так. Але, як я вже казав вашому чоловікові в першу ніч, повне усунення рубцювання неможливе за такого масштабу опіків. Ми робимо все можливе для найкращого можливого результату, але вам варто готуватися до того, що зовнішність вашого сина зазнає постійних, помітних змін.

Ці слова, хоча й повторювані з різними варіаціями протягом перших тижнів лікування, кожного разу вражали батьків новою хвилею болісного усвідомлення — усвідомлення того, що той життєрадісний, звичайний на вигляд хлопчик, яким Джеффрі був до дня народження, більше ніколи не повернеться в тому самому фізичному вигляді, що майбутнє, яке чекає на нього, буде назавжди позначене видимими, невідворотними наслідками тієї жахливої ночі.

Для самого Джеффрі перші свідомі дні в лікарні супроводжувалися не лише фізичним болем, який, попри потужні знеболювальні препарати, залишався постійним, виснажливим фоном його існування, а й глибшим, психологічним потрясінням від поступового усвідомлення масштабу того, що з ним сталося.

Спочатку, у перші дні, коли свідомість ще залишалася затуманеною медикаментами, він не міг повністю осмислити ситуацію — пам'ятав уривками пожежу, крик Лі, відчуття палючого болю, що охопило обличчя й тіло, подальшу поїздку швидкою допомогою, але зв'язної, повної картини того, що сталося і що це означатиме для його подальшого життя, ще не сформувалося в його свідомості.

Перше по-справжньому чітке усвідомлення прийшло приблизно на п'ятий день госпіталізації, коли він, прокинувшись у відносно ясному стані свідомості, зважився на пряме запитання до медсестри, що саме перевіряла показники його стану.

— Наскільки погано? — запитав він, його голос все ще хрипкий і слабкий від тривалого періоду мовчання й впливу медикаментів. — Моє обличчя. Наскільки серйозно пошкоджено?

Медсестра, жінка середнього віку з добрими, хоча й професійно стриманими очима, на мить завагалася, явно не бажаючи бути тією, хто повідомить настільки важку інформацію без присутності лікаря чи батьків.

— Про це краще поговорити з доктором Мерфі чи твоїми батьками, любий. Вони зможуть пояснити все детальніше.

— Будь ласка, — наполягав Джеффрі, відчуваючи, як тривога, накопичена днями невизначеності, вимагає негайного, хоч і болісного розв'язання. — Я маю знати.

Медсестра зітхнула, зважуючи професійну обережність проти співчуття до очевидного страждання підлітка перед нею.

— Опіки серйозні, — сказала вона нарешті, обираючи слова з обережністю. — Твоє обличчя та шия зазнали значних пошкоджень. Лікарі роблять усе можливе, включно з пересадкою шкіри, щоб допомогти загоєнню, але... тобі варто підготуватися до того, що зміни будуть помітними. Постійними.

Ці слова, хоча й сказані з очевидним співчуттям, обрушилися на Джеффрі з тією остаточною, невідворотною вагою, яка миттєво розвіяла будь-які залишкові сподівання на те, що, можливо, ситуація виявиться не такою серйозною, як він підсвідомо боявся протягом попередніх днів туманної, медикаментозної невизначеності.

Він лежав мовчки довгий час після того, як медсестра завершила свої процедури й залишила палату, дивлячись у стелю крізь вузьку щілину незабинтованої частини очей, намагаючись осмислити те, що щойно почув. Постійні зміни. Помітні шрами. Ці фрази крутилися в його свідомості, набуваючи дедалі конкретніших, лякаючих обрисів у міру того, як уява, попри всі спроби стримати її руйнівну роботу, почала малювати можливі сценарії того, як саме тепер виглядатиме його обличчя.

Батьки, дізнавшись від медсестри про цю самостійну, передчасну розмову з їхнім сином, поспішили до лікарні того ж вечора, стурбовані тим, як Джеффрі міг сприйняти настільки важку інформацію без належної підготовки чи присутності когось, хто міг би надати емоційну підтримку в момент цього жахливого одкровення.

— Ми хотіли розповісти тобі про це самі, коли ти будеш готовий, — сказала Маргарет, сідаючи біля ліжка сина, її очі почервонілі від стримуваних сліз, які вона намагалася приховати заради психологічного благополуччя дитини, що й без того переживала достатньо страждань.