Акт I — Звичайний хлопчик

Акт I — «Звичайний хлопчик»

Розділ 1 — Родина Вудс

Дощ почав накрапати ще на під'їзді до Мейпл-Голлоу, і Джеффрі Вудс дивився на краплі, що стікали по склу автомобіля, малюючи на ньому короткі звивисті доріжки, які зникали одна за одною, зливаючись докупи, наче маленькі життя, що губляться серед більших.

Йому було тринадцять. Він сидів на задньому сидінні їхнього старого універсала кольору вицвілого хакі, притиснувшись лобом до холодного скла, і намагався не думати про те, що залишив позаду. Друзів, з якими виріс. Вулицю, на якій навчився кататися на велосипеді без рук. Дерево на подвір'ї старого будинку, в дупло якого він і Лі складали свої "скарби" — монети, поламані іграшкові солдатики, записки одне одному, написані шифром, який вони самі вигадали і забули за рік.

— Ми майже приїхали, — сказала мама з переднього сидіння, не обертаючись, ніби відчула його настрій крізь потилицю. — Побачиш, тобі сподобається. Кажуть, тут гарна школа.

Джеффрі нічого не відповів. Він подивився на брата, що сидів поруч — Лі, дев'ять років, з тим самим русявим волоссям, що й у Джеффрі, тільки трохи темнішим, і з тим самим упертим підборіддям, яке в родині Вудс передавалося з покоління в покоління, наче фамільна коштовність, про яку ніхто не просив. Лі спав, притулившись щокою до вікна, з відкритим ротом, і на його колінах лежала пошарпана книжка коміксів про супергероя, якого вигадав сам Лі — власноруч намальований і розфарбований олівцями, з іменем "Капітан Блискавка", написаним великими нерівними літерами на обкладинці.

Джеффрі торкнувся плеча брата.

— Гей. Прокинься. Ми майже на місці.

Лі розплющив очі, кліпнув кілька разів, і перше, що зробив — перевірив, чи комікс досі в нього в руках. Переконавшись, що так, він сів рівніше і подивився у вікно.

— Це тут ми будемо жити?

— Ще ні. Ще їдемо.

— А тут є ліс?

— Не знаю, Лі. Побачимо.

Лі кивнув із серйозністю, властивою лише дітям його віку, для яких наявність або відсутність лісу поблизу нового будинку могла визначити, чи варте життя того, щоб жити.

Попереду, за кермом, батько — Томас Вудс — мовчав уже хвилин двадцять, зосереджено вдивляючись у дорогу крізь дощ, який ставав дедалі сильнішим. Це було на нього схоже. Томас Вудс належав до тієї категорії батьків, які показують любов не словами, а діями — ремонтом протікаючого крана, який ніхто не просив лагодити, поїздками за сто миль по запчастину для велосипеда, якого вже давно ніхто не потребував, мовчазною присутністю на кожному шкільному заході, навіть коли він сидів у задньому ряду і, здавалося, думав про щось інше.

Робота привела їх сюди. Переведення в новий офіс, підвищення, яке Томас отримав після п'ятнадцяти років у компанії й на яке чекав, здається, довше, ніж існували його власні діти. Він казав, що це шанс для родини. Кращий будинок, кращий район, кращі школи. Маргарет, мама Джеффрі й Лі, підтримувала його рішення з тим спокійним ентузіазмом, який завжди виявляла, коли насправді сумнівалася, але не хотіла, щоб діти це відчули.

— Ось, — сказав Томас, коли машина повернула на вулицю з рядами однакових двоповерхових будинків, обшитих світлим сайдингом, з рівно підстриженими газонами навіть під дощем. — Мейпл-стріт. Наш — двадцять третій.

Будинок виявився більшим за той, що вони залишили. Білий, з блакитними віконницями, з ґанком, на якому вже стояли залишені попередніми власниками порожні вазони. Дощ періщив по даху ґанку, і коли сім'я вибігла з машини до дверей, намагаючись не промокнути, Джеффрі відчув дивне поколювання в грудях — не страх, і не радість, а щось середнє, схоже на передчуття, яке буває перед іспитом, результат якого невідомий.

Усередині пахло свіжою фарбою і порожнечею. Коробки з їхніми речами вже привезла компанія-перевізник напередодні, і тепер вони стояли в кожній кімнаті, підписані маркером — "КУХНЯ", "СПАЛЬНЯ ДЖЕФФРІ", "СПАЛЬНЯ ЛІ", "ВІТАЛЬНЯ" — наче хтось намагався заново визначити, що є що, у просторі, який ще не встиг стати домом.

— Я хочу побачити свою кімнату, — сказав Лі, і, не чекаючи дозволу, побіг сходами нагору, залишаючи мокрі сліди кросівок на ще не застеленій підлозі.

Джеффрі пішов за ним повільніше. Його кімната була в кінці коридору — простора, з одним вікном, що виходило на задній двір, де під дощем мокло самотнє дерево, значно менше за те, що залишилося вдома. "Не вдома більше", — виправив він себе подумки. Тепер дім тут.

Він сів на голий матрац, ще без постільної білизни, і дістав з кишені телефон — старий, з кнопками, який мати дозволила йому мати "для екстрених випадків". Екран показував два повідомлення від Джоша, найкращого друга з їхнього старого міста: "Як доїхали?" і, за десять хвилин, "Напиши коли будеш на місці, придурок".

Джеффрі відповів коротко: "На місці. Будинок нормальний. Скучаю вже".

Відповідь прийшла швидко: "Ти там протримайся. Школа зі старим кодлом не та сама без тебе".

Джеффрі посміхнувся, вперше за весь день, і на мить забув про дощ, про порожні кімнати, про неминучість того, що доведеться завтра йти в незнайому школу і знайомитися з незнайомими людьми. На мить йому здалося, що все буде добре.

За стіною, у своїй кімнаті, Лі вже розкладав коміксів на підлозі рядами, наче намагався побудувати з них фортецю, яка захистить його від невизначеності нового життя.

Вечеряли того дня на підлозі вітальні, розстеливши старий плед, бо стіл ще не привезли — компанія переплутала і мала доставити його лише за два дні. Мама замовила піцу, і поки чекали на доставку, Томас намагався розпалити камін, який виявився декоративним і не працював, чим викликав у Лі істеричний сміх, коли батько, чорний від сажі, зрештою здався.

— Це не смішно, — сказав Томас, витираючи руки об старий рушник, але сам при цьому посміхався.

— Дуже смішно, — заперечив Лі, і навіть Джеффрі не втримався від усмішки.