РОЗДІЛ 12. Нагорода

Я вийшов з печери Розпорядника Арени із серйозним, замисленим обличчям.

- Ну, що там? Що там? - Токаге схопила мене за передпліччя й нетерпляче застрибала, оглядаючи мене з усіх боків, начебто могла заглянути в інвентар.

- Нам потрібно серйозно поговорити, - почав я.

Вона відступила на два кроки.

- Продовжуй, кохай, - руки в боки, теж серйозно на мене дивиться.

- Чи бачиш, Токаге. Тут така справа... - я спеціально зробив паузу, вона ж нетерпляча, нехай сама запитає. Токаге моїх очікувань не обдурила.

- Що з нагородою?

- Нагороду він дав.

- І-і???

- Тепер я не знаю, що робити.

- Так що ти мнешся, як маленький хлопчик, кажи вже! Не випробовуй моє терпіння! Що ти одержав?

- Особисто я - нічого. Він дав нам одну річ на двох.

- Як так? - здивувалася Токаге. - А як ми її поділимо?

- Я теж про це перш за все міркував.

- И ти прагнеш забрати її собі? - сумно, поникнувши, запитала Токаге.

Так воно напевно й було, у твоєму Дайтана Кен, подумав я, судячи із твоєї реакції.

- Ні. Я прагну віддати його тобі, але за однією умовою.

- Підозріло звучить, - вже веселіше вимовила Токаге.

- Ти тільки заспокойся, присядь... – я продовжував говорити повільно й серйозно.

- Ти сам на себе не схожий, - задумливо сказала Токаге, і присіла на камінь поруч із мною.

- Насамперед , ти повинна знати от що... - я знову замовчав.

- Що? Що? - вона побрала мене за складку на шиї й потрясла.

- Це епі-іче-еська річ, - рубнув я

- Ах!

- Віддаю за поцілунок, - рубнув я ще.

- Оу!

Я обійняв її й притяг до себе. Зробив легку паузу, перевірити, чи не пручається? Не пручається. Я поцілував її в податливі губи, посадив на коліна й продовжив цілувати. Через хвилину вона мене запитала:

- Епічна?

- Охренієш яка епічна!

Після цього вона сама мене поцілувала. І цілувала якийсь час. Солодка дівчинка.

- Дай.

- От.

- Эм-м... Що це?

- Це вона - нагорода!

- Це що?

- Ти що не бачиш? От же написано. Шовкові танги принцеси-дракона. Білизна. Таз. Епічна річ.

- Білизна? Шовкові танги?

- Правда гарні? Золотаві. Примір, чи що. Що ти все у вовняних трусах бігаєш, -  поки вона крутила в руках епічні труси, я стратегічно відступив за камінь.

- Кохай! Ти самий неможливий тип, з усіх, кого я зустрічала. За поцілунок, значить? Ти розбудив у мені звіра! Бурю! Стихію! Моя лють безмежна! Моя помста страшна й неминуча! А ці труси, я надягну тобі на голову!!!Я-ай!!! - по-моєму мені в спину застромився метальний ніж.

Вона розохотилася й гналася за мною від Арени, ледве чи не до табірної ущелини.