Дзеркало забутих душ

Туманного осіннього ранку, коли світ здавався загубленим між сном і дійсністю, Джейн повільно йшла вузькою лісовою стежкою. Нічний дощ щойно вщух, і кожна гілка, кожен пожовклий листок тремтіли під вагою прозорих краплин. Під ногами хлюпало холодне багно, а між високими деревами клубочився густий туман, приховуючи обриси лісу. Здавалося, ніби цей ліс ніколи не знав сонячного світла й зберігав у своїй глибині таємниці, про які люди давно забули.

Джейн любила самотні прогулянки. Вони допомагали їй утекти від спогадів, які роками не давали спокою. Особливо від одного — спогаду про батька. Він зник, коли дівчинка була ще зовсім малою. Одного дня пішов до лісу й більше не повернувся. Не залишив ані листа, ані пояснення, ані бодай найменшої зачіпки. Лише стару фотографію, на якій він усміхався, тримаючи маленьку Джейн на руках.

Минуло багато років, але дівчина так і не змогла змиритися з його зникненням. Іноді їй здавалося, що вона пам’ятає його голос, запах деревини на його куртці та теплі долоні, якими він колись поправляв їй волосся. Та з кожним роком ці спогади ставали дедалі тьмянішими, ніби хтось поволі стирав їх із її пам’яті.

Раптом Джейн помітила щось блискуче серед мокрого листя біля старого поваленого дерева. Вона зупинилася, присіла й обережно відсунула гілки. У багнюці лежали окуляри — незвичайні, старовинні, з тонкою мідною оправою, вкритою темним нальотом і клаптиками зеленого моху. Їхні круглі скельця були подряпані, а на металевих дужках виднілися дивні візерунки, схожі на переплетені корені дерев.

Джейн підняла знахідку. Окуляри виявилися напрочуд важкими й холодними, наче пролежали не одну сотню років у землі. Дівчина протерла скельця рукавом, сподіваючись побачити власне відображення, але завмерла від подиву.

У лівому скельці відбивався ліс — проте зовсім не той, що оточував її. Там дерева стояли чорними, обвугленими силуетами, їхні оголені гілки звисали, мов кістляві пальці. Земля була вкрита сірим попелом, а над нею клубочився густий молочний туман. Жодного листка, жодної травинки, жодного натяку на життя.

У правому скельці картина була іншою. Посеред похмурого лісу стояла самотня постать у довгому темному плащі. Вона була нерухома, злегка схиливши голову, а обличчя ховалося в глибокій тіні. Навколо неї звивалися тонкі гілки, утворюючи щось схоже на чорну павутину.

Джейн опустила окуляри. Перед нею знову був звичайний ліс: мокрі дерева, сіре небо й калюжі на стежці. Вона піднесла їх до очей удруге. Похмурий світ повернувся.

Дівчина відчула, як по спині пробіг холодок. Розум підказував їй покинути знахідку й повернутися додому, але щось невидиме утримувало її на місці. Можливо, цікавість. А можливо, незрозуміла надія, що раптом спалахнула в серці.

Вона уважніше придивилася до постаті.

Чоловік здавався їй знайомим. Його плечі, нахил голови, навіть те, як він тримав руки, нагадували когось із далекого минулого. Джейн затамувала подих і повільно наблизила окуляри до обличчя.

Постать підняла голову.

На мить туман розступився, відкриваючи бліде обличчя з глибокими зморшками біля очей. Джейн відчула, як серце шалено забилося. Вона впізнала ці риси. Вони змінилися, стали суворішими й утомленішими, але це було обличчя її батька — того самого чоловіка з пожовклої фотографії, яку вона зберігала в шухляді біля ліжка.

— Тату?.. — ледь чутно прошепотіла вона.

Її голос розчинився серед дерев, але у скельцях сталося щось неймовірне. Чоловік здригнувся, наче почув її крізь величезну відстань. Він повільно випростався й зробив крок уперед.

Джейн теж ступила вперед.

Постать наблизилася. Тепер дівчина могла розгледіти його одяг: довгий плащ, подертий по краях, темну сорочку й руки, що здавалися майже прозорими. Його обличчя було сповнене такого болю, що Джейн мимоволі простягнула руку до скельця.

— Я так довго тебе шукала, — прошепотіла вона. — Чому ти не повернувся?

Чоловік підняв руку. Його пальці повільно торкнулися внутрішнього боку скла. На мить поверхня окулярів затремтіла, наче вода від невидимого подиху. Дівчина відчула дивне поколювання в кінчиках пальців, а потім почула голос — тихий, далекий, спотворений шепотом вітру.

— Джейн… пробач…

Це було все, що він сказав.

У його погляді читалися розпач і ніжність, а на вустах з’явилася слабка, майже невловима усмішка. Саме так він усміхався на фотографії.

Джейн не витримала. Вона відсахнулася, перечепилася об корінь і впустила окуляри. Вони впали в неглибоку калюжу біля її ніг. Вода розлетілася дрібними бризками, а круглі скельця на мить спалахнули тьмяним золотим світлом.

Дівчина нахилилася, щоб підняти знахідку, але раптом завмерла.

У калюжі відбивалося не її обличчя, а чоловік у темному плащі. Він стояв зовсім близько, ніби опинився просто за її спиною. Тепер Джейн могла роздивитися його очі — втомлені, сумні, але сповнені любові. Він дивився на неї так, як дивився колись у дитинстві, коли заспокоював її після нічних кошмарів.

Чоловік повільно усміхнувся й ледь помітно кивнув, ніби просив її не боятися.

Потім вода сколихнулася від краплі, що впала з гілки. Обличчя розпливлося, перетворилося на темну пляму й зникло.