Глава 15. Нічийна земля

Було близько опів на п'яту, коли навколо все почало світати, але магію світанку порушили багряні хмари, котрі затягнули небо буквально за кілька хвилин і з них полився кривавий дощ. Він залишав свої криваві сліди усюди: дороги, машини, і навіть вікна.

Кожна крапля дощу падаючи на землю видавала дивний звук, схожий на шипіння, ніби кожна краплинка дощу була жива. Повітря було густим неначе кисіль і дихати ставало дедалі тяжче. В повітрі відчувався запах металу. Це не був просто катаклізм, а щось, що уже колись було. Посеред усього цього, десь у самому центрі міста, розверзлося небо, і звідти ринув потік брудно-червоної енергії, що стрімко формувався в щось незрозуміле, а його пульсація викликала тремтіння землі.

Земля гула і здригалась від блискавок, що били в одне й те ж місце вже десяток раз. Блискавки, що розверзали небо, неначе хотіли проникнути вглиб землі, щоб відчинити двері. За кожним ударом слідував оглушливий тріск, а багряне сяйво пульсувало з епіцентру, розповсюджуючись по місту, як радіація. Кожен, хто відчував цю силу, розумів, що це не просто гроза чи магічний сплеск. Це було народження чогось незрозумілого, нестримного та смертельно небезпечного.

Амір як завжди був у спостережній башті, він міг не виходити з неї роками, але цей дощ… Він пам’ятав його і знав, що може бути опісля. Колись давно вони ледве зупинили розповсюдження цієї зарази. Невже це починається знову? Тоді цей мор погубив багато людей та магів.

Спогади про той жах нахлинули раптово: обличчя його друзів, спотворені болем, чорна кров, що стікала з їхніх очей, і запах гнилі, що переслідував його роками. Амір щосили стиснув кулаки. Він не міг дозволити, щоб це повторилося.

Він кинувся до радіостанції, яка завжди працювала, навіть коли всі інші лінії були мертві. Його руки тремтіли, коли він набирав частоту, але у відповідь — лише шипіння і статичний шум. Тоді його погляд упав на велику мапу міста, яка висіла на стіні. Центр міста, де з'явилася воронка, пульсував багряним, але щось інше привернуло його увагу. На карті з'явилися тонкі червоні лінії, що повільно розповзалися від епіцентру, як смертельне павутиння.

Амір зрозумів. Це не була просто аномалія. Це був «мор». І цього разу він поширювався набагато швидше, ніж тоді. Він розумів, що потрібно попередити усіх. Врятувати якомога більше народу. Поки не стало надто пізно. Чоловіку нічого не залишалось як відкрити портал від його сторожки до Морока. Коли він увійшов чоловік як раз стояв у вікна і дивився вдаль на центр міста. В руках він тримав келих з напоєм.

- В місті твориться щось дивне, а ти.. 

- Історія циклічна, друже і ти знаєш, що ми все рівно всіх не спасемо.

— Але ми можемо спробувати. Ти ж теж тоді втратив багатьох своїх людей.

Морок легенько похитав головою, а на його обличчі з’явився вираз, схожий на нудьгу. Він повільно провів пальцем по краю келиха.

— Тих людей я не втратив. Вони були витратним матеріалом, ціною за знання. Кожен, хто став тоді жертвою, допоміг нам зрозуміти, як це працює. Вони не померли дарма.

Він зробив ковток.

— Історія циклічна, друже, а я не маю наміру повторювати ті самі помилки. Цього разу ми будемо контролювати розповсюдження. Я не буду спостерігати, як воно розростається, як ти пропонуєш. Я введу свою стратегію. Тоді це був мор. Зараз — це лише початок.

В очах Аміра з’явилася не лише лють, а й огида.

— Ти знав, що це може трапитись і не завадив цьому.

— Яка різниця, знав я про це чи не знав. Я був готовий до такого ходу подій.

— Ти... — слова застрягли в горлі Аміра. Він більше не відчував втоми від порталу. Він відчував лише огиду і страх, які наповнили його до країв. — Це було твоєю ідеєю? Ти влаштував цей мор, щоб...

- Ти як завжди не змінюєшся. Ти ж сам розумієш, якщо Він прокинувся… Нам потрібно врятувати усіх кого зможемо. Ти відчув де епіцентр цього разу?

- Відчув. Але це тобі не сподобається. Вхід в ту підземну частину запечатаний не один десяток років.  Та й ти знаєш, що там надто небезпечно і ласо.

- І Він прокинувся саме зараз, коли Єва ще не знає про свою справжню силу.

— Історія циклічна, друже, а я не маю наміру повторювати ті самі помилки. Цього разу ми будемо контролювати розповсюдження. Я не буду спостерігати, як воно розростається, як ти пропонуєш. Я введу свою стратегію. Тоді це був мор. Зараз — це лише початок.

В очах Аміра з’явилася не лише лють, а й огида.

— Ти знав, що це може трапитись і не завадив цьому.

— Яка різниця, знав я про це чи не знав. Я був готовий до такого ходу подій.

— Ти... — слова застрягли в горлі Аміра. Він більше не відчував втоми від порталу. Він відчував лише огиду і страх, які наповнили його до країв. — Це було твоєю ідеєю? Ти влаштував цей мор, щоб...

— Ти як завжди не змінюєшся. Ти ж сам розумієш, якщо Він прокинувся… Нам потрібно врятувати усіх, кого зможемо. Ти відчув, де епіцентр цього разу?

— Відчув. Але це тобі не сподобається. Вхід в ту підземну частину запечатаний не один десяток років. Та й ти знаєш, що там надто небезпечно і ласо.

— І Він прокинувся саме зараз, коли Єва ще не знає про свою справжню силу.

— Це не випадковість, Аміре, — сказав Морок, і його голос став тихим, майже шепіт. Він відставив келих. — Її сила — це маяк. Він відчував її вогонь, її істинну суть. Він прокинувся від її пробудження, і тепер він голодний.