Глава 14. Гримуча суміш

Повітря в кабінеті Морок а здавалося важчим, ніж зазвичай. Єва стояла біля дверей, не зводячи з нього погляду. Її пальці ледь помітно тремтіли — не від страху, а від стриманого напруження.

- Ми маємо поговорити, — сказав Морок , не підводячи очей від документів. Його голос був спокійним. Занадто спокійним.

- Про що саме? — холодно відповіла вона, але в грудях уже завирувало щось не надто спокійне.

- Про твого… друга. Германа.

- Ти ж сам дозволив мені залишитись у нього. — В її голосі з’явилась гостра нота.

Морок нарешті підняв очі.

- Дозволив. Але не очікував, що ти настільки швидко вийдеш з-під мого контролю. І не забувай, яка ти зараз.

- І яка ж?

- Нестабільна. Потенційно небезпечна. І тепер — у зв’язку з кимось, чия сила може зробити вас обох ще небезпечнішими.

Єва зробила крок уперед.

- Він мені допомагає. Стабілізує. Там, де ти бачиш лише загрозу — він бачить… мене.

- І саме це найнебезпечніше, — різко відповів Морок. — Тому що сліпа довіра — це не стабільність. Це слабкість. А твоя слабкість — це ризик для всіх нас.

Єва стисло щелепи, але відповіла рівно:

- Я більше не дитина, Морок . І не твоя маріонетка. Якщо ти справді вважаєш, що я не можу вибирати, кому довіряти — тоді ти мене ніколи не знав. Настала тиша. Морок спокійно підвівся.

- Я попередив тебе. Не як наставник. Як той, хто тебе витягнув. Але ти маєш зробити свій вибір.

Єва кивнула. Її очі спалахнули коротким вогнем:

- Я вже зробила.

Морок довго мовчав. Його погляд був уже не різким, а уважним, ніби він бачив перед собою не лише підопічну, а людину, що росте з кожним рішенням.

- Ти права. Я справді не можу тримати тебе під ковпаком вічно, — сказав він тихо. — Але дозволь мені хоча б зрозуміти, на що ти здатна. І що тобі ще треба навчитися тримати в собі.

Єва здивовано підняла брови.

- Ти зараз серйозно?

- Абсолютно. — чоловік підійшов до стелажа, вийняв стару шкіряну папку з печаткою. — Тут описано одну практику. Це буде випробування. Не фізичне. Не дуель. А щось глибше. Ти зустрінешся з… власною суттю. Без тіней, без підказок. Я не маю права на тебе тиснути — але маю право знати, чи можу тобі довіряти у критичні моменти.

Він простягнув папку.

- Пройди це. Якщо витримаєш — отримаєш не тільки мою повагу, а й повну свободу дій.

- А якщо ні? — тихо запитала вона.

- Тоді ми обоє дізнаємось, де ще лежить твоя межа. І що з цим робити далі.

Єва прийняла папку з легким тремтінням у пальцях. Але в очах уже не було страху — лише впертість і полум’я.

- Гаразд. Покажи мені, хто я насправді.

Коли Єва вийшла з кабінету Морок а з папкою в руках, їй назустріч ішла Ліра. Та одразу зупинилась, глянувши на неї серйозно.

- То він дав тобі це, — промовила дівчина, киваючи на шкіряну обкладинку.

- Ти знаєш, що це за випробування? — Єва уперше побачила, як на обличчі наставниці з’явилась не впевненість, а щось схоже на тривогу.

- Знаю. Я бачила, як це проходив Морок . Тоді ще була… інша історія.

- Інша?

Ліра ненадовго замовкла, сперлась на перила в коридорі, ніби намагаючись знайти правильні слова.

- Колись, давно… вони були трійцею. Морок , Герман і ще один. Новенький, молодший навіть за Германа. Його ім’я зараз майже ніхто не згадує — не тому, що він помер, а тому що… він зник іншим способом.

- Що сталося?

- Вони проходили це випробування разом. Для Морок а воно було складним, для Германа — небезпечним. Але той третій… він не витримав. Герман не зміг себе зупинити вчасно. Його сила… зреагувала. Схопила найгірше з темряви. Морок ледве відтягнув його. Вони врятували тіло. Але не душу. З того дня той хлопець… інший. Його ніколи не допустили до служби.

- Чому мені цього не сказали раніше?

- Бо тоді б ти не пішла вперед. — Ліра глянула прямо в очі. — Морок не хоче повторення. І Герман — теж. Саме тому вони й реагують так на твої стрибки сили. Тому так пильно стежать. Бо бачили, до чого це може призвести.

Єва стиснула папку міцніше.

- А я не хочу зламати когось… або себе.

Ліра торкнулась її плеча.

- І не зламаєш. Але будь чесна. Перед собою. Бо це випробування не питає дозволу. Воно просто покаже правду.

Вона постукала несміливо. Двері до його кабінету були трохи прочинені, але Єва не наважувалась увійти без запрошення.

- Заходь, — почула вона його голос, мов із середини щось уже чекало на неї.

Коли вона увійшла, Герман сидів біля каміна, склавши руки перед собою, мов роздумував над чимось важким. Його погляд одразу зупинився на ній.