Глава 13. Відлуння пам’яті

Двері до резиденції Морока зачинилися за її спиною з глухим звуком — не надто голосним, але достатньо, щоб Єва відчула його під шкірою. Усе всередині було знайомим, але тепер… не таким. Немов світ змістився на кілька градусів.

Морок чекав на неї у своєму кабінеті. Він сидів за столом, спершись ліктями, пальці складені в замок. Його погляд — спокійний, майже відсторонений — вперся в неї ще до того, як вона встигла щось сказати. — Ти повернулася, — коротко констатував він. — Так, — відповіла Єва, рівно. — Я знала, що доведеться. — Але не одразу повернулась, — його голос був спокійним, майже нейтральним, і саме тому — загрозливим. — І не попередила. Навіть не дала знати, де перебуваєш. — Мені потрібно було… розібратися. І Герман допоміг. Він не твій ворог, Морок. — Можливо, — він не змінив тону, але в його очах з’явився блиск. — Але я відчуваю, коли мої учні перестають бути… учнями.

Єва нічого не відповіла. Це було більше, ніж докір — це було визнання. Вона більше не була лише його підопічною. Не після ініціації. Не після того, що дізналася. — Що він тобі сказав? — запитав Морок після паузи. — Те, що давно мусила знати. Про силу. Про зв’язок. І… можливо, навіть про мого батька.

Морок вперше не одразу знайшов, що відповісти. Його пальці знову зімкнулися, як щит. — Це небезпечна територія, Єва. Я тебе захищав, як міг. І… як умів. Але якщо ти зробиш крок у минуле — назад дороги не буде. — Я це вже зробила, — м’яко сказала вона. — І все одно повернулася.

Між ними запала тиша — важка, тягуча. Морок нарешті кивнув. — Тоді поговоримо з усіма. Ти маєш право знати все — але і відповідальність маєш нести. І це вже інший рівень гри.

Вона відчула, як всередині щось зрушилось — не страх, не тривога, а передчуття. Попереду — новий виток.

Єва сиділа в коридорі, обперлася спиною об холодну кам’яну стіну. Повітря було густе, всередині — ще гущі думки. Її пальці все ще тремтіли після тренування. Морок мовчав, Оріон бурчав, Ліра кидала стривожені погляди. Але найважче було не зовнішнє — а те, що кипіло під шкірою.

— Вони бояться, — тихо промовила вона в нікуди. — Але я — ні, — пролунав спокійний голос Ільяра, і його постать наче виросла з тіні, що стояла поруч.

Він сів навпроти, схрестивши ноги, і подивився їй просто в очі. — Ти не уявляєш, скільки разів я проходив це. Ці самі тремтіння. Погляди. Очікування, що ось-ось зламаєшся. Я знаю, як це. Але знаю й інше — якщо ти досі тримаєшся, значить, є за що.

Єва мовчала. Потім тихо видихнула. — А якщо зірвусь? — Тоді я стану поруч. Не щоб стримати, а щоб втримати тебе.

Вона підняла погляд. У його очах не було страху. Лише розуміння. — Дякую, — прошепотіла. — Не мені дякуй, — усміхнувся Ільяр. — Просто будь собою. І коли треба — поклич.

В цей момент двері в кінці коридору м’яко відчинилися. У світлі факелів з’явився Герман. Він зупинився, побачивши їх разом. Єва підвелася — автоматично, не думаючи. — Привіт, — сказала. Її голос був вже не такий тремтячий. — Привіт, — відповів Герман, і на мить у його очах з’явилося щось тепле й небезпечне водночас. — Ти в порядку? — Зараз — так, — відповіла вона і, не відводячи погляду, додала: — Дякую, що прийшов.

Ільяр підвівся також, ледь помітно кивнув Герману, а потім до Єви: — Я залишу вас. Але ти знаєш, де мене знайти.

Коли він зник у тіні, Герман підійшов ближче. Вони стояли дуже близько — ймовірно, ближче, ніж дозволяв етикет наставницьких стосунків. — Мені подобається, коли ти така. Справжня. Не захищена магією. Просто — ти. — Це небезпечно, — прошепотіла вона. — Все, що варте — небезпечне, — відповів він, не відводячи погляду.

Ніч була тиха. Вогонь у каміні потріскував, відкидаючи тіні на стіни. Герман сидів у кріслі, трохи нахилившись уперед. Навпроти — Єва, з келихом теплого настою в руках. Її пальці вже не тремтіли, але серце ще гуло в грудях. Вони сиділи в його резиденції, де кожен кут ніби дихав силою — не стриманою, як у Морока, не колючою, як у Оріона, а… глибокою. Витканою з тиші й досвіду.

— Колись, — почав Герман, не дивлячись на неї, — я теж зірвався. На тому ж етапі, на якому зараз стоїш ти.

Він говорив тихо. Без драми. Але в його голосі було щось, що змушувало слухати. — Я втратив контроль. Майже знищив людину, яку на той момент вважав другом. І знаєш, що сталося потім?

Єва похитала головою. — Мене не покарали. Мене навчили. Морок тоді сказав мені одну річ: “Якщо вже маєш силу, то не прикривайся нею. Вчися відповідати за наслідки”.

Він подивився на неї. Його очі не були холодними, як у Декстера, і не пильними, як у Морока. Вони були… чесними. І майже ніжними. — Я не хочу, щоб ти проходила той самий шлях. І тому…

Він замовк. Потім простягнув руку — повільно, так, щоб вона встигла зупинити його, якщо захоче. Його пальці торкнулися її зап’ястя. — Я тут. Якщо буде надто важко. Якщо не знатимеш, в яку сторону йти. Просто скажи мені.

Її шкіра під його дотиком стала гарячою. Не від сорому — від чогось глибшого. Від визнання, що вона хоче довіритися. Що це не просто привабливість. Це зв’язок. — Я боюся, — тихо зізналась вона. — І правильно. Хоробрі бояться. Але не тікають.

Він не наближався більше. Не тиснув. Лиш залишив пальці на її зап’ясті, ніби питав дозволу — не на жест, а на щось більше. І вона не відсунулась.

Ніч. Сни — спокійніші, ніж зазвичай. Без вирів темної енергії, без голосів, що кликали з глибини. Вперше за довгий час Єва бачила просто… спокій. Вітер колихав високі трави. Лагідне світло місяця обіймало пагорби. А в центрі поля стояла вона — ні, не одна. Поруч була постать, яку важко було розгледіти, але серце підказувало: це Герман.