Глава 7. Темрява, що є в кожному з нас

Після того, як їх випустили з темниці, Морок викликав усіх трьох до себе. Кімната, як завжди, була наповнена такою густою тишею, що здавалося, ніби сама темрява прислухалася до кожного їхнього подиху, чекаючи на його слова. Повітря було важким, просякнутим напругою, яка тримала їх усіх у лещатах.

Морок стояв біля високого, арочного вікна, спиною до них, його силует був різким і непохитним на тлі блідого світла, що пробивалося крізь скло. Коли вони увійшли, він обернувся, не поспішаючи, його рухи були розміреними, виваженими, що лише посилювало його владну присутність.

— Відпочинок? Не сьогодні, — сказав він, його голос був низьким і спокійним, але кожне слово прозвучало, як наказ, не терплячи заперечень. — У мене є для вас завдання.

Оріон мовчки підняв брову, ледь помітно, але цей жест видавав його здивування і, можливо, навіть роздратування. Єва стиснула руки в кулаки, її нігті впилися в долоні. Втома від карцеру змішувалася з новою хвилею тривоги, але вони мовчали, знаючи, що будь-яке слово зараз може бути використане проти них.

— Вам потрібно знайти книгу. Не просту, — додав Морок, його погляд на мить затримався на Катріні, яка ледь помітно здригнулася. — Її назва — «Ті, хто пам’ятають вогонь».

— Це взагалі звучить як щось прокляте, — пробурмотіла Катріна, її голос був сповнений скептицизму та неприхованої втоми від постійних загадок Замку.

— А ти думала, я дам вам казку на ніч? — сухо відповів Морок, у його голосі прослизнула ледь помітна іронія. — Шукайте в бібліотеці, що ховається під вивіскою звичайного книжкового магазину на вулиці Вереснева, 17. Там є підрозділ, доступ до якого мають лише обрані.

Він поклав на стіл невеликий чорний жетон — матовий, холодний на вигляд, з вигравіюваним дивним, невідомим символом.

— Покажете це господині. Далі — дійте самі. Часу обмаль.

Магазин виглядав звичайно, навіть буденно: трохи старий, облізлий фасад, кілька запилених книжок на вітрині, що вицвіли під сонцем, і табличка з розкладом, яка трималася на одній петлі, сумно похитуючись від легкого вітру. Але щойно вони переступили поріг, усе змінилось. Звичайність розсипалась, мов ілюзія.

Усередині простір був набагато більший, ніж дозволяли зовнішні стіни — справжній лабіринт із полиць, що тяглися аж до стелі, здавалося, до самого неба. Книжки вкривали стіни тисячами томів, кожна з яких приховувала свої секрети. У повітрі пахло пилом, старою шкірою, воском і чимось невловимим… чимось давнім, чимось магічним. Це був запах знань, що дихали історією.

Господиня бібліотеки — літня жінка з білим волоссям, заплетеним у тугу косу, яка нагадувала сплетені корені давнього дерева — мовчки взяла жетон. Її погляд був глибоким і пронизливим, наче вона читала не лише жетон, а й їхні душі. Вона кивнула, її обличчя залишалося без емоцій.

— Досі ніхто з вас не заходив туди, — прошепотіла вона, її голос був тихим, як шелест сторінок, але сповненим ваги. Вона повела їх до потайних дверей, прихованих за однією з книжкових шаф. — Обережно. Деякі книги читають вас, перш ніж дозволити вам себе прочитати.

Її очі блиснули, і Єва відчула, як по її спині пробіг морозець. У ту ж мить двері розчинились, відкриваючи ще темніший прохід, де повітря здавалося ще густішим.

Серед старих полиць, що хилилися під вагою століть, і хрусту сторінок, який здавався диханням самої бібліотеки, Оріон уперше зупинився. Його голова була трохи схилена, наче він до чогось прислухався.

— Відчуваєш? — прошепотів він, його голос був сповнений здивування.

Єва завмерла. Її шкіра вкрилася мурашками, волосся на руках стало дибки. У повітрі справді щось змінювалось. Це був потік енергії — тягучий, глибокий, моторошно знайомий. Її власна сила, яка зазвичай була під контролем, ледь помітно завібрувала у відповідь, наче струна.

— Так… — сказала вона, ледь стримуючи подих. — Але… це не мій резонанс. Він схожий… на Морока. Він як його тінь.

— То ми на правильному шляху, — Оріон зиркнув на неї, у його погляді промайнула іскорка поваги. — Шукай далі.

Книгу знайшла вона. Вона сама впала їй до рук, зісковзнувши з полиці з легким шумом — тонка, чорна, з втисненим символом на обкладинці, який був моторошно схожий на емблему зі старих записів Морока, тих, що зберігалися глибоко в її пам’яті. Її назва — «Ті, хто пам’ятають вогонь». Єва відчула, як книга пульсує ледь помітним теплом.

На сторінці тридцять під десятим реченням було написано: «Той, хто тримає артефакт, пам’ятає полум’я. Шукай не світло, а попіл.»

Пошук привів їх за межі резиденції, далеко від гамірного міста. Але не до міста, а до лісового урочища, місця, про яке Єва знала інтуїтивно. Саме тут, серед шелесту листя та запаху вогкої землі, вона колись уперше зустріла Оріона. Там повітря було просякнуте тишею, а сила, що спала в ній, не виривалась назовні, дозволяючи їй зосередитись. Цей простір був… безпечним, майже святилищем.

— Сюди? — перепитала Катріна, озираючись навколо, її очі шукали будь-які ознаки небезпеки.