Глава 6. Ті, хто вартує тінь

Після повернення з Замку Єва відчайдушно сподівалась на трохи спокою. Вона мріяла про звичайну тишу, про звичні вечори вдома, про якусь подобу нормальності, що так різко випарувалася з її життя. Але цей спокій розсипався, як пісок крізь пальці, навіть не встигнувши торкнутися її душі.

Атмосфера в домі була настільки напруженою, що повітря здавалося густим від невисловлених слів. Кожен погляд, кожне мовчання батьків, кожен їхній рух — усе дихало чужістю. Вони ніби ходили навшпиньках навколо неї, намагаючись не зачепити, не спитати, не зрозуміти. Або, можливо, не видати власного страху. Єва відчувала, як прірва між ними росла з кожною годиною. Вона бачила їхню розгубленість, їхнє небажання приймати ту нову її, яка повернулася з Замку.

Сварка вибухнула миттєво, мов давно наболілий нарив. Слова, що роками ховалися за натягнутою посмішкою, вирвались назовні, ранячи болючіше за будь-який удар. Причиною була дрібниця, але це стало лише приводом для виплескування всього того, що накопичилося: їхнього страху за неї, її роздратування через їхню нездатність зрозуміти, її нового усвідомлення, що вона більше не належить до їхнього світу.

В ту мить Єва усвідомила: цей дім більше не є її прихистком. Він став кліткою, де їй не вистачало повітря. Вона не витримала. Її нутро збунтувалося проти цієї задушливої нормальності. Не роздумуючи ні секунди, не даючи собі часу на жаль чи сумніви, вона дістала телефон і викликала своїх наставників.

— Заберіть мене назад до Замку, — втомлено сказала вона, навіть не намагаючись приховати роздратування, що переходило у відчай. — Я більше не можу тут залишатися.

— Чому? — Оріон прищурився, його голос звучав як завжди спокійно, але Єва відчула в ньому нотку здивування. — Ти ж тільки приїхала.

— Я посварилася з батьками. Все… просто не так.

— Ти щойно приїхала. І вже назад? — він скептично хмикнув, його погляд наче пронизував її наскрізь. — Але мушу тебе розчарувати: це не в нашій компетенції.

— То викличте Морока, — коротко відрізала вона, її голос був твердим, як камінь, немов вона сама дивувалася власній рішучості. — Я хочу назад. Негайно.

Наступного дня Морок прибув особисто. Його поява була безшумною, але відчутною, наче сама кімната враз стиснулася. Він увійшов мовчки, його обличчя було зосереджене, висічене з каменю, а в руках він тримав якийсь лист, згорнутий у тугий сувій. Повітря навколо нього наче стало щільнішим, наповнене невидимою напругою, що тиснула на плечі, змушуючи Єву ледь помітно напружитися.

— Через тебе я пропущу збори голів кланів, — сказав він, його голос був низьким і рівним, мов ковток крижаної води, без жодного натяку на емоції. Він зупинився прямо перед нею, його погляд був холодним, як лід, але в ньому також читалася незрозуміла нотка розчарування, що збивала з пантелику. — І це повинна бути дуже вагома причина. Дуже.

Єва не відвела погляду. Вона відчувала не провину, а лише глибоке, майже фізичне виснаження, що просякло кожну клітинку її тіла. Їй набридли ці ігри, ці очікування, це постійне напруження.

— Ти ж знаєш причину, — відповіла вона, її голос був тихим, але твердим. Вона не бажала пояснювати те, що здавалося їй очевидним. — Просто відправ мене назад. Я тут не можу. Тут… тут мені немає місця.

Морок стиснув губи. По його обличчю промайнула тінь роздратування, але він її одразу ж придушив. Вони могли сперечатися довго, і Єва відчувала, що ця напруга може тривати годинами, але в той момент двері кімнати розчинилися без стуку.

На порозі стояв Оріон. Він виглядав зібраним і професійним, його чорний одяг ідеально сидів на ньому, а погляд, кинутий через кімнату, швидко оцінив напругу, що висіла між Мороком та Євою. Його поява була вчасною і майже бездоганною.

— Викликав? — запитав він, звертаючись до Морока, його голос був нитким і позбавленим будь-яких емоцій.

— Так. Візьмеш її назад до Замку. І наглядай. — Голос Морока став ще холоднішим, пронизуючим. — Якщо знову почне косячити — карцер. Без питань.

— Прийнято, — кивнув Оріон, його обличчя було без емоцій, мов маска, що нічого не відображала. Він повернувся до Єви, і в його очах промайнув ледь помітний відтінок… розуміння? Чи просто покірності наказу? Єва не змогла розібрати.

Повернувшись до Замку, Єва майже не розмовляла. Вона відчувала суміш провини за те, що через неї Морок пропустив збори, і величезне полегшення від того, що вона нарешті знову опинилася серед цих холодних, але знайомих стін, які тепер здавалися їй єдиним справжнім домом. Цей світ, дивний і жорстокий, був, принаймні, чесним у своїй небезпеці, на відміну від облудних посмішок та прихованих докорів батьківського дому.

Лорд зустрів їх з новим завданням, яке пролунало, мов смертний вирок:

— Знищити замок. Сьогодні. Часу — обмаль.

Цей наказ був шоком, що пролунав у її свідомості, мов грім серед ясного неба. Знищити цілу фортецю? За кілька годин? Їй, яка лише починала розуміти суть цього світу, здавалося це неможливим і водночас жорстоким актом. Вона відчувала, як її серце починає битися в шаленому ритмі, передчуваючи, що це завдання буде складнішим за все, що було раніше. Це був не просто бездушний об’єкт – це була чиясь територія, можливо, чийсь дім, місце, де хтось жив, боровся, помира́в. Сама думка про таке масове руйнування викликала у неї внутрішній спротив.