Глава 4. Вогняне ім'я

Минуло кілька місяців. Усе літо Єва або тренувалась, або рахувала дні до повернення Лорда. Порожнеча, яку він залишив після від’їзду, не заповнювалась навіть найскладнішими тренуваннями.

Наставники наче змовились. Кожен з них намагався витиснути з неї максимум, ніби перевіряючи її на міцність. Оріон примушував її тренуватися до повного виснаження, відточуючи кожен рух. Їхні спаринги перетворилися на справжні битви. Він не робив їй жодних поблажок, іноді збиваючи з ніг і вимагаючи піднятися, навіть якщо кожен м’яз кричав від болю.

— Знову розслабилась? — кидав він, коли вона ледве трималася на ногах. — Думаєш, його сестра буде чекати, доки ти відпочинеш?

— Я не розслабляюсь, я вивчаю твої слабкості! — відбивалась вона, але він лише посміхався у відповідь. — А в тебе їх багато!

— Слабкості є у кожного, але не кожен вміє їх приховати, — серйозно відповідав він, змушуючи її знову зосередитися.

Ліра ж взяла на себе менш фізичну, але не менш виснажливу частину роботи. Вона навчала Єву контролювати магічні потоки, маніпулювати енергією навколо. Одного разу вони проводили заняття біля озера.

— Уяви, що твоя сила — це вода, — пояснювала Ліра, її очі були зосередженими. — Ти не можеш зупинити її рух, але можеш змінити її русло. Спробуй перемістити цей камінь, не торкаючись його.

Єва заплющила очі. Спочатку нічого не виходило, але потім вона відчула легке поколювання в долонях. Вона згадала слова Морока: “Ти в небезпеці, навіть якщо цього не усвідомлюєш”, і це відчуття напруги дало поштовх. Камінь ледь помітно здригнувся, а потім піднявся в повітря на кілька дюймів, перш ніж з гуркотом впасти.

Ліра схвально кивнула.

— Непогано. Але тобі треба навчитися робити це тихо, без зайвого шуму, — сказала вона, наче це було найпростіше у світі.

Кожен день був наповнений роботою. Єва засинала, знесилена, а прокидалась з болем у м’язах, але її внутрішнє відчуття сили росло. Здавалося, що її наставники виконують якийсь таємний план, готуючи її до чогось грандіозного. Ця думка водночас лякала і надихала. Вона більше не була просто дівчиною, яка випадково отримала силу. Вона ставала зброєю. І це відчуття відповідальності змушувало її рухатися вперед.

Одного разу, переглядаючи пошту, вона побачила конверт із печаткою, яку вже впізнавала з тисячі. Серце пропустило удар.

Коли зайшла до кімнати, там уже були Оріон і Ліра.

— Ну, що, перевірила пошту? — кинув Оріон, розвалившись на її стільці так, ніби він тут господар.

— Перевірила, наставнику, — трохи підколола його вона.

— Та облиш уже це «наставнику», — скривилась Ліра. — Ми ж не в монастирі.

— Але ж самі сказали звертатись офіційно, — пожартувала Єва, не стримуючи усмішки.

— Ну вже кажи, що там у листі, — нетерпляче махнула Ліра.

— Це від Лорда. Пише, що скоро приїде.

— І все? — Оріон стис губи.

— Все, — знизала плечима Єва, але очі її світились. Вона ледве втрималась, щоб не побігти складати речі.

Наступні дні тягнулися повільно. Єва жила у відчутті напруженого очікування — як перед грозою, коли повітря наповнене статикою. Вона не могла ні читати, ні тренуватись, не озираючись на двері.

І ось одного дня, майже неочікувано, Морок повернувся. Він увійшов у дім так спокійно, ніби й не зникав на кілька місяців. Але щось у його погляді підказувало: час розслаблення скінчився.

— Завтра вирушаєш до Замку, — сказав він коротко. — Кімнату тобі підготували. Зустрінемось там.

Єва мало не підскочила від радості — серце калатало, як у дитини. Але наступна його фраза її охолодила:

— Не очікуй, що це буде канікули. Це робота. Справжня.

До кінця дня дівчина була надто нервовою. Навіть навчання не вдавалось так, як зазвичай. Оріон і Ліра розуміли, через що дівчина трохи не в собі, і нічого їй не говорили. Наступного дня рано вранці, ще до настання світанку, всі четверо стояли готові вирушати. Морок відкрив портал посеред кімнати. Сині магічні іскорки крутилися навколо нього, повітря засвистіло, наче втягуване невидимою силою.

Першими пройшли Морок і Єва. Дівчина відчула неначе вільне падіння, змішане з сильним запахом озону, а міцна рука чоловіка тримала її. Вона заплющила очі, відчуваючи, як її тіло стискається, а потім, так само раптово, розслабляється. Коли вони вийшли з іншого боку, він відвів її трохи в сторону. Слідом за ними, без жодних вагань, з’явилися спочатку Ліра, а потім і Оріон.

— Дім милий дім, — хлопець був явно радий опинитись тут.

Єва дивилась навколо. Їй було цікаве все. Її погляд ціплявся за будь-які деталі: величні кам’яні стіни, які сягали неба, високі вежі, що розрізали хмари, вікна, що світилися зсередини неземним світлом. Величезний, стародавній Замок. Навколо панувала тиша, порушена лише легким шелестом невидимого вітру. Вона відчула, як її серце б’ється швидше від усвідомлення, що це — не просто будівля, а живий організм, наповнений магією та таємницями.

Коли вони прибули до Замку, Єву одразу провели до її кімнати. Вона була значно більшою, ніж усе, до чого дівчина звикла раніше. Простора, поділена на дві зони: одна — робоча, з великим письмовим столом, комп’ютером і полицями з різноманітними речами. Друга — затишна спальня з широким ліжком, м’якими кріслами та стелажем із книгами. Вікно виходило на внутрішній двір, де саме починали квітнути вогняні троянди.