Глава 2. Срібло і тиша

Ранок мав приносити полегшення, але це не так. Коли твої сни перетворюються на кошмари, пробудження дає лише примарне полегшення. З кожним днем після повернення кошмари дівчини ставали все більше схожими на реальність. Скоро Єві мало виповнитись сімнадцять років. От і сьогодні, після чергової безсонної ночі, вона не відчула від ранку такого важливого відпочинку. Добре хоч кошмари мучили її вже не так часто. Але цей голос, який переслідував, лякав її та гіпнотизував своїми словами. Він здавався таким близьким та водночас далеким. Ніби вона знала того, хто говорив їй ці слова.

Вона піднялась з ліжка та натягнула чергову посмішку своєму відображенню в дзеркалі. Зараз було тяжко впізнати в цій дівчині ту Єву, яка була всього декілька тижнів назад. Можливо, стрес від того, що трапилось, повпливав на її кошмари, але зараз дівчина була дуже замученою. Вона зробила всі свої ранкові ритуали і зараз сиділа з чашкою кави; тільки вона допомагала тримати розум у відносній цілісності. Дівчина планувала свій день, у неї було декілька справ, які вона повинна обов’язково зробити сьогодні.

Минув тиждень. Або, можливо, трохи більше, відтоді як її “врятували” Аріон та Ліра. Єва  втратила лік часу в цьому похмурому будинку, де сонце рідко пробивалося крізь вікові дерева, а кожен день здавався продовженням одного довгого, дивного сну. Дні текли повільно, розмірено, немов густий сироп. Вона була вдома, як і казала Ліра, але це відчуття було оманливим. Це був не її дім. Це була золота клітка, виткана з древньої магії та невідомих обіцянок.

За цей час її сила, здавалося, трохи “стабілізувалася”. Випадкові спалахи, що розбивали скло або деформували метал, стали рідшими, майже припинилися. Це не означало, що вона могла контролювати її, скоріше, хаотична енергія, що вибухнула під час пробудження, просто вляглася, немов буря, що вщухла до тихого шепоту. Вона відчувала її тепер як постійний тиск у венах, ледь помітне пульсування, яке, здавалося, стало частиною її власного серцебиття. Це було лячно, але водночас і дивно знайомо, як давно загублена кінцівка, що раптом відгукнулася. Іноді, коли вона зосереджувалась, вона могла відчути, як по кімнатах будинку протікають невидимі потоки енергії, як шепочуть стіни, несучи відлуння віків.

Аріон і Ліра не були постійно поруч. Вони з’являлися так само раптово, як і зникли у дворі, здебільшого, лише для коротких бесід. Вони приносили їй їжу – просту, але поживну – і іноді залишали книги: старі, важкі томи, написані мовами, яких вона не розуміла, з дивними символами та ілюстраціями. Це було частиною “спостереження”, як пояснила Ліра, і “ознайомлення”, як додав Аріон, коли він відчув її розгублений погляд.

Найдивовижнішим був спосіб їхньої комунікації. Часом, коли Єва  була сама в кімнаті, на її столі з’являлися записки. Вони були написані елегантним, трохи старомодним почерком, і містили вказівки або спостереження. “Сон був неспокійним, Єво. Розслабся. Сила потребує спокою”. Або: “Твоя рука тремтить, коли ти тримаєш перо. Контролюй свою внутрішню енергію, не дозволяй їй диктувати тобі”. Це було моторошно, немов невидимі очі постійно стежили за нею, проникаючи навіть у її найпотаємніші думки та рухи. Вона намагалася розгадати, як вони це роблять, але ніяких камер чи мікрофонів вона не знаходила. Лише гнітюче відчуття, що вона завжди під наглядом.

Єва  почувалася ізольованою. Зв’язок зі світом за стінами будинку був повністю відсутній. Жодних новин, жодних телефонних дзвінків, жодних інтернет-новин. Її старе життя, здавалося, залишилося в іншій реальності, відгороджене невидимою, але непроникною стіною. Вона сумувала за звичайністю, за шумом студентського містечка, за запахом кави в “Кавовій чарівності”. Але тепер ці спогади здавалися тьмяними, нереальними, ніби належали комусь іншому. Її справжня реальність була тут, у цьому похмурому будинку, з цими дивними, могутніми людьми.

***

Але коли вона стала перевіряти пошту, побачила лист у темному бархатистому конверті. На ньому не було адреси зворотної доставки. Дівчина подумала, що листоноша помилилась, але як тільки вона провела пальцями по конверту, він проявив текст, який могла бачити лише вона. Вона закинула конверт до себе в сумочку і згадала про нього лише пізно ввечері. Коли вона відкрила конверт, то на стіл випали декілька акуратно згорнутих та пронумерованих аркушів. На перший погляд на них не було жодних слів, але варто було розгорнути аркуш — стали проявлятись слова. За почерком було зрозуміло, що писала дівчина. Почерк був дуже акуратним та каліграфічним.

«Доброго ранку, сонечко. Ти добре себе поводиш і це нас радує. Добре, що ти нікому не розповідаєш про те, що трапилось. Через кілька днів тобі потрібно буде зробити вибір. І якщо ти зробиш правильний – твоє життя кардинально зміниться. У тебе лише два дні на прийняття, коли будеш готова розгорни наступні аркуші. На все ти маєш всього сорок вісім годин»

Єва  дивилася на аркуші, відчуваючи, як по її спині пробігає холодний дрож. Цей лист, цей таємничий текст, що з’явився з нізвідки, був ще одним доказом того, що її життя безповоротно змінилося. “Ти добре себе поводиш”, “нас радує”, “зробиш вибір” – ці фрази звучали загрозливо і водночас інтригуюче. Вона вже давно відчувала, що за нею спостерігають, але це пряме звернення виводило ситуацію на новий рівень.

Вона провела пальцями по чистому аркушу, з якого щойно з’явився текст. Хто ці “ми”? І про який вибір йдеться? Її сімнадцятиріччя… це збіг, чи дата, яка має особливе значення для них? Напруга в повітрі кімнати здавалася майже фізичною. Кожна деталь цього листа – від бархатистого конверта до зникаючого чорнила – кричала про те, що це не жарт, і що “вони” реальні.