Глава 1. Голос, що не забув

Ніч завжди була для неї найскладнішою. Не через темряву чи самотність, а через ті сни. Вони приходили майже щоночі, немов давня пісня, що не дає спокою, і кожен раз змінювалися, але основа залишалася незмінною. Минуло вже півроку, відколи ці видіння почали розмивати межі між реальністю та чимось іншим, чимось древнім і незрозумілим.

Цієї ночі Єва  знову була там. Не в своїй маленькій кімнатці з розхитаною шафою та студентськими конспектами, а в зовсім іншому місці, яке стало їй майже таким же рідним, як її власне тіло. Високі, вікові дерева стояли стіною, створюючи темний, але затишний намет над головою. Повітря пахло хвоєю, вогкістю землі та чимось невимовно давнім, що проникало в саму душу. Десь поруч чулося дзюрчання води, а крізь крони пробивався тьмяний місяць.

В центрі цього лісового амфітеатру, де трава була м’якою, а каміння теплим, палав Вогонь. Не звичайний багаття, а щось набагато більше. Він здіймався вгору золотисто-червоними язиками, розкидаючи іскри, що танцювали в повітрі. І найдивовижніше – він не обпікав. Навпаки, від нього йшло неземне тепло, яке просочувалося крізь одяг, через шкіру, прямо в кістки. Воно несло з собою відчуття глибокого спокою, давно забутого тепла і… поклику. Ніби сам Вогонь, жива сутність, шепотів її ім’я, кликав наблизитись, зануритись у його сяйво.

І тоді вона побачила Її. По той бік Вогню, її силует вимальовувався на тлі полум’я, немов древнє божество. Це була Кріс, вона була певна цього, хоча ніколи не бачила її обличчя наяву, лише у цих снах. Кріс не посміхалася. Її обличчя було напруженим, сповненним глибокої тривоги, а її руки були простягнуті вперед – немов запрошуючи, але водночас і застерігаючи. Погляд її очей, темних, як нічне лісове озеро, був сповнений болю та жертовності. Вона щось говорила, але її голос тонув у гулі Вогню, ставав розмитим, немов під водою, і Єва  не могла розібрати жодного слова. Лише відчуття – не підходь, будь обережна, це небезпечно.

Поклик Вогню ставав сильнішим, тягнув її, немов невидима нитка, а застереження Кріс – відштовхувало, наповнюючи тривогою. Єва  відчула, як її власні руки мимоволі тягнуться до полум’я, а ноги роблять крок вперед. Ще один крок, і ще…

***

Єва  різко сіпнулась, мов спіймана в капкан звір, і її очі розплющились. Серце калатало так сильно, що здавалося, от-от вистрибне з грудей. Дихання було важким, у горлі пересохло. На чолі виступив холодний піт, що стікав по скронях, залишаючи липкий слід. Вона впіймала себе на тому, що її права рука була простягнута вперед, немов уві сні, тягнучись до неіснуючого Вогню.

Кімната була темною, лише тьмяне світло вуличного ліхтаря проникало крізь штори. Повітря було важким і нерухомим, на відміну від лісової свіжості сну. Вона намагалася вдихнути, але легені немов заблокувалися. Це було фізичне відчуття – немов тиск.

В цей момент, тиша розірвалась легким, але дзвінким тріском. Єва  здригнулась і її погляд ковзнув до прикроватної тумбочки. Чашка з недопитою водою, яку вона поставила там ввечері, щоб вгамувати нічну спрагу, розтріснулася навпіл. Не впала, не розбилась – а саме розійшлася по тонкій тріщині, що прорізала скло від краю до дна, ніби від невидимого внутрішнього тиску. Вода поволі розтікалася по полірованій поверхні.

Єва  дивилась на це з порожнім поглядом, немов на щось давно знайоме. Лише зморшка між бровами поглибилася. Знову. Це відбувається вже не вперше. І не вдруге. Це частина її рутини, вже півроку, як і ці сни. Кожен раз після особливо яскравого сну щось навколо неї ламалося, зникало або з’являлося. Маски реальності тріскалися. Вона відчувала цю енергію, що пробивалась назовні, цю дику, неконтрольовану силу, яка була її власною.

Вона повільно опустила руку, відчуваючи, як пальці трохи тремтять. Не від страху, а від виснаження. Втоми від постійної боротьби з тим, що було всередині, і з тим, що пробивалося назовні. Вона – Єва , звичайна студентка, яка намагається здати сесію, працює на півставки в кав’ярні, мріє про подорож. Але насправді, вона – дівчина, чиї сни показують їй інші світи, а її власне тіло стає провідником для невідомих сил. І її маска нормальності, яку вона так ретельно носила, з кожним днем ставала все тоншою.

Виконувала звичні ранкові дії на автоматі: заварила чай – міцний, щоб хоч трохи прогнати залишки сну та незрозумілу тривогу; швидко вдяглася в джинси та стару толстовку, намагаючись не дивитися на своє відображення в дзеркалі. За останні півроку її власні очі здавалися їй трохи чужими, глибшими, ніж раніше, з якоюсь темною, нерозгаданою таємницею на дні. Всередині все кричало про те, що день буде іншим. Кожен нерв був натягнутий, як струна, очі мимоволі шукали дивні тіні, а слух ловив найменший шепіт, що міг пролунати звідки завгодно. Вона намагалася заглушити це відчуття, зосередитися на повсякденності – сьогодні пара з історії української літератури, а потім зміна в «Кавовій чарівності». Але думки все одно поверталися до вогню, до безмовної Кріс, до того непереборного поклику, що не давав спокою.

Вийшовши з квартири, Єва  спустилася сходами, відчуваючи звичний запах старого бетону та пилу. Вулиця дихнула прохолодою ранку, але для Єви це несло лише посилення внутрішньої напруги. Вона звернула у звичний прохід між старими будинками, що вів до головної вулиці, її так званий “короткий шлях”. Це був забутий усіма двір, порослий диким виноградом, де час, здавалося, завмер. Завжди пустий, лише зрідка тут пробігала сусідська кішка. Саме тому Єва  його й любила – тут вона почувалася спокійніше, наче ховалася від світу і від самої себе. Від своїх дивних, наростаючих відчуттів.