Пролог. Тіні майбуття

Морщиниста рука зі срібним волоссям, що мерехтіло, мов давнє місячне сяйво, лягла на тендітне плече Крісті. Її голос, сухий, як висушене століттями коріння, але сповнений незламної сили, прорізав тишу кімнати, пропахлої сушеними травами та вогким лісом.

— Не всі правила створені, щоб їх порушувати, дитя, — сказала Верховна, її погляд, глибокий, як бездонні лісові озера, впивався в дівчину. — Недарма кажуть: усі правила писані на крові. У нашому поселенні, глибоко серед вікових дерев, де лише жінки відають таємниці трав, зцілення та прихованих сил, ці слова мають особливу вагу.

Крісті, дев'ятнадцятирічна дівчина з очима кольору лісового горіха, що вже бачили забагато, скривилась, але її губи залишилися зімкнутими. Вона знала, що Верховна не розкидається словами, особливо коли мова йшла про давні закони їхньої спільноти – закони, які сформували її власне життя сироти, прийнятої з милості.

 — Є одне правило, якого ще ніхто не наважувався зламати, — продовжила стара, її палець торкнувся підборіддя Крісті, змушуючи підняти погляд. — Ти повинна його запам’ятати, бо воно коштуватиме тобі більше, ніж життя, більше, ніж увесь наш світ. Ніколи. Ніколи не закохуйся в темну істоту.

 Обійми Верховної були незграбними, але сповнені тепла, якого Крісті не знала з п’яти років, відколи загинула її мати, а вона сама потрапила в холодні обійми прийомної родини, перш ніж знайти притулок тут. Верховна стала для неї опорою, наставницею, єдиною, хто бачив її не лише як тягар, а й як обіцянку. Але стара жінка також знала: це тепло, що так гріє її Крісті, є і прокляттям. Її улюблена Крісті, яка зараз так беззахисно притулилась, стане ключем до загибелі.

Видіння, як розпечена сталь, врізалося у свідомість Верховної, коли Крісті було п'ятнадцять. Воно не відпускало її, ніби випалюючи пророцтво на стінах її душі. В ньому — Крісті, загублена в обіймах Марка, чоловіка в темному, чиї очі були глибокими, як ніч, її обличчя спотворене екстазом, в очах обох — хиже, всепоглинаюче кохання, що спалювало все навколо. А потім – дитина. Новонароджена дівчинка на руках у Крісті, від якої виривалася така пульсуюча, первісна енергія, що повітря навколо неї тріщало, а світ стирався, розсипаючись на порох.

Минуло кілька років, кожен з яких наповнював повітря напругою, що густішала з кожним днем. Верховна робила все, щоб відтягнути неминуче. Крісті була вдома, у звичній для неї хатинці, коли перший спалах болю пронизав низ живота. Вона зігнулась, задихаючись, її нігті вп'ялися в долоні. Хвиля за хвилею, біль наростав, роздираючи її тіло зсередини, наче хижак. Поруч одразу з’явилась Люсі, її обличчя було блідим від жаху, очі розширені. Вона підхопила Крісті, допомогла лягти на ліжко, підкладаючи подушки, що пахли ромашками та тривогою.

— Дихай, люба… зовсім трохи, — голос Люсі долинав крізь вату, далекий і примарний, наче Крісті вже не була в цьому світі, занурена в інший, болючий вимір. Кожен подих був боротьбою, кожен м'яз кричав від напруги.

 Коли, нарешті, з останнім криком, дівчинка народилася, усе навколо завмерло. Наче сам ліс затамував подих, прислухаючись до вердикту. Це була темноволоса дівчинка з чорними, майже оксамитовими очима, що відкрилися, дивлячись на світ з неприродною, давньою мудрістю, яка не належала немовляті. Від неї віяло такою силою, що повітря в кімнаті стало щільним, важким.

— Верховна… це дівчинка, — прошепотіла Люсі, її голос був немов подих вітру перед бурею. — І вона… вона Темна...

Верховна вже була там. Її погляд, зазвичай спокійний, був сповнений жаху. Вона не відривала очей від дитини.

— Я бачу, Люсі… я бачу… — її голос тремтів, розколюючись, як крихке скло під тиском.

— Що ж ти наробила, Кріс… ця дитина накличе на нас біду...

 Стара жінка обережно, майже благоговійно взяла дитину на руки. Її пальці ледь тремтіли, коли вона відчула не просто енергію, а цілий вир, що струменів з новонародженої, обпалюючи її долоні, немов невидиме полум'я. Це була сила, небачена раніше, злиття двох світів, що могло розірвати їхній на шматки. Верховна відвела погляд, її очі були сповнені невимовного болю та рішучості. Повітря розірвалося з тихим свистом – і чорний, пульсуючий вихор порталу, що світився зсередини моторошним сяйвом, відчинився за її спиною. За мить вона вже стояла біля знайомої, похмурої будівлі, звідки віяло стародавніми таємницями міста, де панують свої правила, а не лісові. Верховна торкнулась лоба дитини – дівчинку осяяло м’яке, тепле світло, що на мить заглушило темну ауру, яка виходила від неї. Вона піднялася по звивистому коридору і постукала у важкі дубові двері. У кабінеті сиділа молода жінка зі срібним волоссям – майже дзеркальна копія Верховної, тільки молодша, з обличчям, виточеним з льоду, без жодної емоції, але з очима, що розуміли більше, ніж говорили.

 — Нам потрібно сховати дитину, — сказала Верховна, її голос звучав як вирок, не терплячий заперечень. — Він буде її шукати. І якщо Він знайде… світ згине у хаосі. Усі маски впадуть.

 Молода жінка ледь помітно підняла брову, її погляд ковзнув по сплячій дитині, потім повернувся до Верховної.

— А чому б не віддати її йому? — пролунало в тиші, і в її голосі пролунало щось, схоже на виклик чи навіть розрахунок.

— Ти ж знаєш, чому, — видихнула Верховна, її погляд знову прикувався до дитини, в якій дрімала величезна, небезпечна сила. — Ми не можемо дозволити цьому статися.

— Звісно, знаю… — пролунала відповідь, в якій прослизнула гірка, ледь помітна іронія.