Розділ 10. День народження

Кіра Жиліна зі своєю онукою Світланою одразу після суду зайшла в гості до Савенків. Марина Савенко, мати Ярослава запросила їх пити чай до кухні. Ярик теж сів з усіма за стіл. Кіра спитала хазяйку будинку:

—То що ти думаєш про цього Гурова?

—Я не впевнена, тітко Кіро. На вигляд він добрий хлопчик. І тітка Серафима була на стороні світла. Жаль, що його батьки не маги, але це пусте.

—Не пусте. Саме тому все це й сталося, бо ніхто не пояснив хлопцю, що робити зі своїми магічними вміннями. А Серафіма не встигла навчити хлопця. Півроку лишень не вистачило.

—Так, така трагедія…

—А що сталося з бабцею Серафімою?— спитав Ярик.

—Не твого розуму діло,— відповіла бабця Кіра.

—А можна нам на день народження?— спитала Світлана.— Ясно ж, що Денис ні в чому не винен. Його обдурили.

—Марино,— спитала бабця Кіра,— а ти як вважаєш? Я була проти… але зараз бачу, Денис звичайний хлопчик, нібито не злий. Поки що. Я гадаю, що сьогодні їх можна відпустити.

—Ви так вважаєте?— перепитала Марина.— Я не впевнена.

—Ну, будь ласка!— попросив Ярик.— Будь ласочка!

—Ну, добре,— зголосилася мати.

—А як же твій день народження,— спитала бабуся,— а, Світланко?

—Все гаразд. Це буде найкраще свято.

—Ну, добре. Біжіть.

Друзі вибігли на двір і побігли до хатинки Світлани.

—Швидше!— підганяла дівчина.

—То що за подарунок ти вигадала?

—Зараз побачиш.

Забігши до хати, вони пройшли до кімнати Світлани. Спальня дівчини була невеличка з ліжком та комодом, над яким висіло дзеркало (звичайне, валгавське). Письмовий стіл стояв біля вікна, а поруч величезна від полу до самої стелі книжкова полиця.

—Дивись!

Голуб підійшла до комоду й витягла з нижньої шухляди три невеличких люстерка.

—Що це?— здивувався хлопець.

—Це бабуся зробила. Спеціально для нас. Для тебе, для мене і для Дениса.

—І що з ним робити? Губи малювати?

—Ой, я тебе благаю! Невже не здогадався?

—Ні.

—Ясно. Звикли через свої мобілки спілкуватися. Ось тільки вони не діють у світі магії. А це…

У думках Ярика промайнула здогадка.

—То це для спілкування?

—Так. Невже ніколи не бачив у дорослих?

—Ні.

—Ой, я не вірю!

—Я якось не задумувався про це.

—Добре, проїхали. Пішли, вже час.

Світлана поклала люстерки собі у сумочку, потім різко розвернулася, і з-під вороту платтячка випав медальйон, що від сьогодні висів у неї на шиї. Він виблискував двома кольорами: чисто білим і ледь-ледь сірим. Це була відзнака особливої доброти та належності до сил світла.

* * *

Денис знесилений спускався з горища. Настрій був такий, що й не хотілося нічого святкувати. Він зайшов до гостьової, де сиділи його батьки й дивилися телевізор.

—Ну, нарешті!— вигукнув батько.

—Святковий стіл готовий,— промовила мама,— а іменинника немає! Ти де забарився?

—Ой, пробачте, зовсім плин часу втратив.

—Сідай,— запропонував батько, а сам піднявся й вийшов з кімнати.

Повернувся Олексій майже відразу, тримаючи в руках два пакунки.

—Оце,— він подав сину перший невеликий прямокутний пакунок.— Оце подаруєш своїй Світланці.

Денис здогадався, що в пакунку і, мабуть, вперше посміхнувся за весь ранок.

—Смартфон?

—Так. Порадуй Світланку.

—Ой, дякую!

Денис палко обійняв маму, а потім підвівся й обійняв тата.

—Дякую!

—Ти так радієш,— посміхнувся батько,— наче це тобі.

—А мені більше нічого не треба.

—То є не дуже щиро,— заперечив батько.— Тримай. Це вже тобі.

Другий пакунок був плаский і широкий. Денис узяв його в руки. Він був ще й важкеньким.

—Що це?

Денис був дуже здивований. Він уже почав здогадуватись, що то за подарунок. Хлопець сів на диван і почав розгортати пакунок. Так і є. Ноутбук! Новенький і компактний.

—А-а-а!!!— від радощів заверещав Денис і знову почав обіймати батьків.— Дякую! Дякую величезне!

—Але є одна умова,— заперечила мати.— Це аванс за твоє добре навчання у твоїй новій школі. Я тебе вже записала. До речі, ти будеш учитися разом із новими друзями в одному класі.

—Добре!

—А твоєю новою вчителькою англійської буду я.