Розділ 7. Повістка

Денис пройшов до своєї кімнати й озирнувся довкола. Треба було сховати кудись бабусину паличку. Хлопець став навколішки і зазирнув під тапчан. Під ним було вільне місце. Потім Гуров ліг на підлогу і уважніше продивився дощатий настил. В одній дощечці хлопець помітив продовгувату виїмку, але без дірки. Гуров примірив до неї паличку, і та вільно туди стала. Хлопець посміхнувся:

—Ніби спеціально зроблена.

Денис виліз з-під тапчана і розпластався вже зверху нього в роздумах. М’язи шалено боліли. Коли чародійна дія яблука пройшла, утома повернулася з подвійною силою. Денис і незчувся, як заснув. Аж під вечір Гуров насилу піднявся й пішов до кухні. Мама якраз готувала вечерю. Денис сів за стіл.

—Привіт,— буркнув Денис.

—Привіт. То розкажеш, що сталося?

Денис трохи помовчав, а потім наважився.

—Мам… така справа. Вийшло так, що я накоїв лиха. Але лише тому, що мене самого обдурили.

До кухні зайшов батько й сів поруч із Денисом.

—А сам ти не міг зрозуміти, що то погано?

—Ні. Там усе набагато складніше.

—Де це «там»?

—Я б розповів,— зітхнув хлопець,— та навряд чи ви повірите.

—А ти спробуй.

Олена подала вечерю зі смажених яєць та картоплі, поставила велику таріль помідорно-огіркового салату та теж сіла за стіл.

—Синку,— сказала мати,— ти ж знаєш, що ми завжди тебе підтримаємо. Звісно, якщо не було порушено закон.

—Та ні,— швидко заперечив Денис.— Нічого такого. Мабуть. Можливо. Я не впевнений. У всякому разі, земних законів це не стосується.

У батька поповзли брови на гору.

—А яких стосується? Морських?

—Магічних.

—Ха!— пирхнув Олексій.— Ти начитався книжок!

—Я ж кажу, що не повірите.

Денис більше не сказав ні слова, доїв вечерю й вийшов на двір. Підійшов до калитки, обережно її відкрив і поглянув на вулицю. Неподалік про щось сперечалися Ярик зі Світланою. Коли друзі побачили хлопця, то відразу замовкли. Ярик поманив Гурова пальцем, і Денис підійшов до парочки.

—Нам треба поговорити,— почала Світлана.

—Добре,—  зголосився Денис.— Я теж не проти дещо з’ясувати.

—Отже, ти – маг.

—Мабуть. І ви теж, якщо були в магічному вимірі.

—А твої батьки?— продовжувала Свєта.

—Звичайні,— здвигнув плечима Гуров.

—Отже, валгаси… А як же бабуся?

—Вона не розмовляла зі мною на цю тему. Ось тільки листи залишила.

—Все одно не розумію. У тебе день народження завтра, а до тринадцяти років магія недоступна.

—Я теж не розумію. Сьогодні я зрозумів лише одне: що магія не плід моєї хворої уяви.

—Правильно розумієш,— сказав Ярик. Наші батьки були в Північному лісі. Могила демона Фобоса порожня. І поліція магії не знайшла ніяких слідів магічного впливу.

—Він накрив нас якоюсь магічною бульбашкою.

—Хто він?— здивувався Ярик.

—Тім Сорін.

—Хто?!— вибухнула дівчина.— Сорін? Ти нічого не переплутав?

—Ні. Так було написано на навігаторі.

—В тебе ще й навігатор є!— вигукнув Славко.— Круто.

Світлана Голуб штовхнула Ярика ліктем у бік.

—Не будемо відходити від теми.

—Ви знаєте цього Соріна?— спитав Денис.

—Так. Він один з найкращих випускників Школи магії. І я не можу повірити, що ти був з ним. Може, ти все вигадав?

—Та нічого я не вигадав!— зірвався Гуров.— Він обдурив мене! Наплів про душу доброго мага! Я й повівся, наче дурень. Я не хотів цього, розумієте? Я не винен. Я винен лише в тому, що мало знаю про ваш світ.

—Винен чи не винен, це вирішить Вищий суд магії.

Усі троє здригнулися, почувши гучний чоловічий голос. До друзів підійшов статний чоловік, одягнений у строгі брюки та блакитну сорочку із краваткою.

—Денис Гуров?— звернувся він до Дена.

—Так,— ледь вичавив із себе хлопець.

—Тримайте повістку до суду,— протягнув чоловік Дену папірець.— Ви повинні приходити до суду о десятій ранку на слухання вашої справи протягом трьох днів. Номер порталу вказано в повістці. Рекомендую телепортуватися на десять-п'ятнадцять  хвилин раніше.

Денис тремтячою рукою взяв папірець і ледь пробелькотів:

—Швидко ж у вас суди працюють.

—Рекомендую не пропускати слухань,— продовжив судовий пристав,— інакше вас доставлять силою. Перше засідання завтра. Бувайте.

Пристав пішов, а Гуров, не маючи змоги стояти на тремтячих ногах, всівся на траву.

—Оце так,— промовила шокована Світлана.— Дійшло до Вищого суду.