Розділ 2. Нові друзі

Не зважаючи на втому минулого дня, Денис Гуров погано спав цієї ночі. Далося в знаки нове місце. Ще не було й сьомої ранку, як хлопець підвівся та почапав до кухні. Мама вже куховарила біля плити. До носа Дениса допливли смачні запахи.

—Доброго ранку, синку,— привіталася мама.— Ти рано прокинувся.

—Я взагалі погано спав.

—Розумію. Нічого звикнемо. Зараз приготую супець, будемо снідати.

—А тато де?

—На дворі. Пішов бур’яни по городу косити. А ти поки що бери свої речі розставляй.

Денис гучно зітхнув. Мама помітила поганий настрій хлопця, підійшла й обняла його.

—Синочку, мені теж складно. І татові складно. Мені довелося й роботу кинути. Цікаво, у місцеву школу потрібні вчителі англійської?

—Ти кинула роботу?

Денис був здивований. Річ у тім, що та робота займала багато часу в жінки, вона часто затримувалася.  Маму він бачив частіше увечері, ще й коли вона або біля плити, або з пилососом.

—Кинула. Заради тебе. Я сподіваюсь, що посада вчителя займає менше часу.

Мама дуже добре знала англійську, тому Денис щиро сподівався, що її візьмуть на роботу у школу.

Хлопець вирвався з обіймів, побіг до коридору, захопив сумку зі своїм комп’ютером і потяг її до своєї кімнати, аби зібрати це чудовисько техніки. Чому чудовисько? Та вічно цьому комп’ютеру щось не вистачає. І звідусіль тирчать «щупальця», тобто проводи. У батьків Дениса був компактний ноутбук. Його закрив, переніс, відкрив і працюй. А цей... Ух, нарешті всі «щупальця» на місці, а мати вже кличе до столу.

Після смачного сніданку Денис вибіг на двір. Помахав батькові рукою й вийшов за хвіртку. Асфальтована вулиця простягалася вздовж дворів і будинків. Кожен двір був неповторний. У когось шикарний кам’яний паркан, у когось звичайний штахетник, там, вдалечині, був паркан зі звичайного шиферу. Хлопця вражала кількість дерев, адже сам він виріс у багатоквартирному будинку, у дворі якого стирчало від сили сім вісім дерев, до того ж звичайних, на кшталт кленів. А тут майже всі фруктові. Біля їхнього двору були посаджені дві вишні, у дворі навпроти — абрикоса, черешня, далі були груші, яблуні, також вишні. Величезне різноманіття фруктових дерев.

Може здатися, що Денис жодного разу не був у гостях у бабусі. Він був, і жив тут на канікулах. Та одна справа приїздити в гості, а інша — жити. На все починаєш дивитися іншими очима. Тут і друг Дениса жив, але саме в цьому році він переїхав у місто. А Денис — у село. Прикро. Прийдеться шукати нові знайомства.

Ден пішов стежкою вздовж парканів. На вулиці нікого не було, на відміну від дворів. Майже в кожному відчувалося життя. Попереду Ден помітив магазин із назвою «Смерека» із бідненьким фасадом. Хлопець так задивився на цю «красу», що не помітив, як перед ним відкрилася хвіртка, і якийсь хлопець вискочив із дворика. Важка залізна хвіртка гепнула Дениса по лобі.

—Ой, пробач,— перепросив незнайомець.

—Та це я винен, зазівався,— відповів Денис, потираючи забите місце.

Хлопець був приблизно того самого віку, що й Гуров, але, на противагу Денису, із чорнявим волоссям, що спадало на лоба та вуха. Карі очі добре виділялися на бліднуватому обличчі з гострими рисами. З одягу на хлопцеві була зелена майка з принтом у вигляді чорного автомобіля та коротенькі шорти сірого кольору.

—Мене звуть Ярослав Савенко,— якось офіційно привітався хлопець.— Можна просто Ярик.

Гуров посміхнувся й так само офіційно представився:

—А мене Денис Гуров. Можна просто Денис.

—Слухай, я зараз до магазину збігаю. Може, почекаєш? Краще познайомимося.

—Я не проти.

За 5 хвилин Ярик, шмигонувши до магазину, повернувся, заскочив у свій двір і знову вибіг.

—Ти, я бачу, не місцевий.

—Боюся, що вже місцевий,— зітхнув Ден.

—Ви переїхали сюди жити?

—Так.

—Чудово!

Ден аж ніяк не розділяв радості Ярослава, і той з подиву підняв брови.

—Ти не радий?

—Я тут нікого не знаю.

—Мене вже знаєш,— посміхнувся Савенко.— До речі, у мене є кілька друзів. Я тебе познайомлю, вони хороші. О, до речі, бачиш дівчинку? Це моя краща подруга. Мабуть, знову з бібліотеки.

Вулицею крокувала руда дівчинка, одноліток хлопців. Довга коса була перекинута через плече й звисала аж до поясу. З одягу на дівчинці було лише голубе у квіточку ситцеве платтячко, а на лівому плечі звисала маленька жіноча сумочка. Обличчя дівчинки прикрашали веснянки, носик був трохи задраний догори, через що багато хто вважав її задавакою. Хоча насправді вона була просто гарною ученицею, відмінницею. І навіть зараз, влітку вона йшла із книгою в руках.

—Світланко!— погукав Ярик і помахав рукою.

Дівчинка помахала у відповідь і підійшла до хлопців.

—Познайомтесь,— промовив Ярослав,— це Денис, а це...

—А я Світланка,— перебила дівчинка друга.— Рада знайомству.