Розділ 1. Переїзд

—Побоююся, що варіантів бути просто не може. Вам доведеться переїхати в село. Якщо вам, звичайно, дорожче здоров'я вашого сина.

Лікар був непохитний. Але що лікар? Батьки Дениса повністю були згодні.

Денис Гуров сидів у куті медичного кабінету й розумів, що його все-таки відвезуть у глухомань. Тим більше, це можна зробити зовсім без проблем. У селі Сватове в них залишився будинок від бабусі, яка померла півроку тому. Хоч селище було не далеко від міста, але це нарівно означало прощання зі своїми друзями й нові знайомства із сільськими.

—Йому ще 12 років,— продовжував доктор,— і якщо ви його відгородите зараз від міського смогу, то приступи астми порідшають, а надалі, коли він підросте й зміцніє, приступи можуть взагалі припинитися.

—Так, звичайно, докторе,— погодився батько.

—Тоді в мене все. Лікування прописане, а через півроку прошу до мене на прийом.

—До побачення.

—Всього найкращого, видужуйте.

Денис виходив з кабінету в стані тихої істерики.

—І що ти думаєш, Олексо?— запитала мама.

—Оленко, ну ти знаєш, я не проти. А мені хоч зі Сватова, хоч із нашого краю однаково добиратися до роботи. Напевно, із села ближче.

—Гей,— обурився Денис,— а мене хто-небудь запитає?

Насправді Денису було майже 13 років. Він мав приємну зовнішність: трохи кирпатий ніс, великі блакитні очі, коротко підстрижене біляве волосся, але з невеликим хвостиком на потилиці. У них з мамою точилася війна за цей хвіст. Олена все мріяла його обрізати, а Денис не давав. Для своїх років Денис був досить високим хлопчиком, тому у своєму класі був практично лідером, та й характер у пацана бойовий. Він добре вчився, тому деякі хлопці вважали його задавакою й пихатим, але близькі друзі Дениса були зовсім іншої думки. Хлопець був дуже добрим і не жадібним, і на все мав свою точку зору.

—А в тебе немає вибору,— відрізав батько.

—Нормально,— пробуркотів Денис і поплентався на вихід із лікарні.— Оце подарунок на день народження.

Сім’я Гурових не стала відкладати переїзд, і вже на наступний день після походу до лікаря збирала речі. Денис пакував своє добро без зайвого ентузіазму. Його все-таки закинуть у глушину. Хлопець висмикнув із комп’ютера дріт високошвидкісного Інтернету. Денис подумки попрощався зі світовою мережею й он-лайн іграми.

До кімнати заглянув батько та побачив сумні очі сина. Він підійшов до Дениса й обійняв за плечі.

—Не журися, все до кращого.

—Я бачу,— із сумом промовив Денис.— Там хоч мобільні телефони працюють?

—Сватове хоч і село, але не таке й глухе. Тримай.

Батько простягнув до сина долоню, на якій лежав невеличкий пристрій.

—Що це?

—Альтернатива твоєму дротовому інтернету. USB-модем. Я перевіряв, у Сватові є покриття. Сподіваюсь, це хоч якось компенсує твої незручності. Ти зрозумій, цей переїзд не нам потрібен, він потрібен тобі.

—Та я розумію,— зітхнув Ден і обійняв батька.— Дякую.

—Давай допоможу комп’ютер скласти.

Пройшла майже вічність, доки всі речі були вкладені до вантажної машини та вивантажені вже в селі на подвір’ї приватного будинку. На вулиці вечоріло, і Денису дім здався зовсім похмурим. У свій час батьки зробили тут капітальний ремонт, і тепер навколо двору пролягав красивий жовто-червоний цегляний паркан. Будинок теж був обкладений цеглою. У дворі стояв колодязь, з якого подавалася вода до хати. Біля хати невеличкий фруктовий садочок, а далі великий шмат землі. На городі бабуся завжди вирощувала різні овочі, але в цьому році там красувалися лише одні бур’яни.

Ден обвів оком цю красу, зітхнув і поплентався за батьками до будинку. Він був одноповерховим, але досить просторим. Першою була кімната при вході, так звані сіни, там розміщувалися вішалка та стелаж для взуття, комора з банками-склянками, спуск до погребу й дерев’яні сходи на горище. Далі вже йшла жила частина хати: три великі кімнати, кухня, ванна кімната та коридор, як би його назвали у квартирі. Тільки ця кімната була майже квадратною та з пічкою в центрі, якою вже давно не користувалися, бо по хаті було прокладено водяне опалення. Усі кімнати були з меблями, сім’ї лише залишилось розкласти свої речі по місцях. Та сил уже не було, і всі вирішили залишити цю справу назавтра.

Мама приготувала вечерю. Усі поїли, і Денис пішов до своєї кімнати. Він вибрав дальню кутову спальню. Невеличкий тапчанчик, який був застелений досить м’яким матрацом, стояв ліворуч від входу. Навпроти під вікном був письмовий стіл, де Денис планував розмістити свій комп’ютер, праворуч знаходилася шафа, невеличка тумбочка та два стільці. Над тумбочкою висіла книжкова полиця у два поверхи, ось тільки книжок було с десяток. Денис глянув на корінці: на кожній із них майже нічого не було видно.

—Старезний мотлох,— зробив висновок хлопець, роздягнувся й буквально впав на тапчан. Він не став укриватися ковдрою. Хоч уже й був кінець літа, цілий день стояла страшенна спека, і навіть вночі температура не спускалася нижче 25 градусів.