ГЛАВА XVI. Дзеркало не відпускає

Усі її думки крутилися навколо щоденника.

Амелія сиділа за столом уже кілька годин, але так і не змогла змусити себе відірватися від старих сторінок.

Вона перечитувала записи знову й знову.

Деякі з них уже знала майже напам'ять.

Імена.

Дати.

Віолетта.

Аделіна.

Прокляття.

Дзеркало.

Вона вже майже дійшла до кінця, коли помітила щось дивне.

Останні сторінки відрізнялися від усіх попередніх.

Чорнило було темнішим.

Свіжішим.

Літери не встигли втратити свій колір.

Амелія завмерла.

Вона провела пальцем над написаним, але не торкнулася самого паперу.

Ці записи були зроблені значно пізніше.

Хтось продовжив історію.

І тоді вона побачила ім'я.

Аделіна.

Її серце забилося швидше.

— Ні...

Амелія нахилилася ближче.

Аделіна сама написала тут свою історію.

Не все.

Лише уривки.

Фрагменти думок.

Страхи.

Те, що вона бачила.

Те, чого боялася.

І те, у що зрештою почала вірити.

Амелія читала, затамувавши подих.

Чим далі вона перегортала сторінки, тим сильніше відчувала, що перед нею вже не просто старий щоденник.

Це було чиєсь останнє свідчення.

Остання спроба залишити після себе правду.

Амелія швидко взяла телефон і набрала номер хлопця.

Він відповів не одразу.

— Привіт.

— Привіт. Я тут таке знайшла... Ти навіть не уявляєш. Аделіна теж робила записи в цьому щоденнику.

На іншому кінці запала тиша.

А потім вона почула зовсім інший голос.

Втомлений.

Спустошений.

— Привіт... Вибач, але мені зараз не до цього.

Амелія нахмурилася.

— Щось сталося?

Кілька секунд він мовчав.

— Мама померла.

Амелія застигла.

— Що?..

Але у слухавці вже пролунали короткі гудки.

Він поклав слухавку.

Новина вразила її.

Вона довго сиділа нерухомо, дивлячись на телефон.

Жінка, з якою вона ще нещодавно розмовляла.

Жінка, яка повторювала одне й те саме слово.

Жінка, яка знала щось про дзеркало.

Тепер була мертва.

Наступного дня Амелія приїхала на похорон.

Вона не могла залишитися осторонь.

Хлопець стояв біля могили, блідий і виснажений.

Здавалося, він постарів за одну ніч.

Коли він побачив Амелію, лише тихо сказав:

— Дякую, що приїхала.

— Я не могла інакше.

Вона обійняла його.

Після похорону люди поступово почали розходитися.

Амелія вже збиралася їхати, коли почула його голос.

— Почекай.

Вона обернулася.

— Ти щось казала про щоденник.

— Так.

Вона на мить замислилася.

— Але це може почекати. Я знайшла там записи Аделіни. Я все тобі сфотографую.

Вона подивилася на нього.

— І ти мав рацію.

— Щодо чого?

Амелія важко зітхнула.

— Мені потрібно позбутися цього дзеркала.

Він нічого не відповів.

Лише кивнув.

Дорогою додому Амелія почувалася спустошеною.

За лобовим склом повільно почався дощ.

Спочатку окремі краплі падали на скло, залишаючи прозорі доріжки.

Потім їх стало більше.

Місто розпливалося перед очима.

Фари зустрічних автомобілів перетворювалися на довгі смуги світла.

Амелія майже не дивилася на дорогу.

Її думки знову й знову поверталися до дзеркала.

До щоденника.

До смерті матері хлопця.

І раптом...

На дорозі з'явилася дівчина.

Просто посеред темної мокрої дороги.

Русе волосся.

Бліде обличчя.

Вона стояла нерухомо й дивилася прямо на автомобіль.

Амелія скрикнула.

Різко вдарила по гальмах і вивернула кермо.

Автомобіль занесло.

Колеса ковзнули по мокрому асфальту.

Машина зупинилася лише за кілька метрів.

Амелія важко дихала.

Її руки тремтіли.

Вона подивилася вперед.

На дорозі нікого не було.

Ні дівчини.

Ні слідів.

Нічого.

Лише дощ.

— Цього не може бути...

Вона заплющила очі.

Тепер вона вже точно знала.

Потрібно було покінчити з цим.

І якомога швидше.

Вона більше не хотіла купувати старовинні речі.

Не хотіла колекціонувати історії людей, яких давно немає.

Не хотіла прокидатися від дивних звуків.

Не хотіла бачити те, чого не повинна бачити.

Повернувшись додому, Амелія відкрила ноутбук.

Вона вирішила продати свою колекцію.

Картини.

Прикраси.

Старовинні книги.

Інші речі, які роками збирала з особливою пристрастю.

Покупці знайшлися майже одразу.

Наче хтось невидимий поспішав забрати від неї все, що належало минулому.

Амелія переглядала список лотів.

Один за одним вони отримували нових власників.

Вона дійшла до дзеркала.

Зупинилася.

— А з тобою що мені робити?

Вона могла продати його.

За нього запропонували б чималі гроші.

Але думка про те, що воно опиниться в чужому домі, змусила її здригнутися.

Ні.

Вона не могла приректи когось іншого на те саме.

Того ж дня Амелія відвезла щоденник старому чоловікові, який розповів їй історію Аделіни.

Вона передала йому книгу.

— Я скоро з цим покінчу.

Чоловік довго дивився на неї.

Наче хотів щось сказати.

Але зрештою лише кивнув.

Амелія попрощалася й поїхала додому.

Вона ще не знала, що це буде її остання поїздка назад.

Надвечір вона дізналася, де похована Аделіна.

Довго дивилася на адресу.

Потім перевела погляд у вікно.

Небо вже почало темніти.

І тоді вона прийняла рішення.

Якщо дзеркало справді пов'язане з Аделіною...