ГЛАВА XV. Щоденник, який не мав бути прочитаний

До самого ранку вони майже не відривалися від щоденника.

Старі сторінки лежали перед ними, пожовклі від часу, з нерівними краями й плямами, походження яких Амелія не хотіла навіть уявляти.

Деякі записи читалися легко.

Інші майже неможливо.

Чорнило давно вицвіло, перетворившись на бліді тіні літер. Подекуди слова розпливалися, ніби їх колись навмисно намагалися стерти.

Амелія нахилялася ближче до настільної лампи, проводячи поглядом по кожному рядку.

Навпроти неї сидів хлопець.

Вони вже майже не розмовляли.

Лише зрідка переглядалися, коли знаходили щось особливо дивне.

На столі стояли чашки.

Перша кава давно охолола.

Друга теж.

Третя зникла так швидко, що вони навіть не помітили.

Тепер Амелія тримала в руках уже четверту.

Її пальці тремтіли від утоми.

— Я більше не відчуваю смаку, — пробурмотіла вона.

Хлопець ледь усміхнувся.

— Я теж.

Він позіхнув, але одразу ж знову нахилився над щоденником.

Спочатку ця історія була для нього лише дивною примхою незнайомої жінки, яка прийшла до його дому й почала розпитувати про матір.

А тепер він уже не міг просто відмахнутися.

Це стосувалося його родини.

Його матері.

Жінки, яка ще зовсім недавно була здоровою, а тепер лежала в лікарні й повторювала лише одне слово.

Дзеркало.

Амелія перегорнула ще одну сторінку.

Папір тихо зашелестів у нічній тиші.

— Тут щось є.

Хлопець одразу підсунувся ближче.

На сторінці було написано лише кілька рядків.

Вони були майже нерозбірливими.

Але одне ім'я читалося чітко.

Віолетта.

Амелія відчула, як усередині все похололо.

— Це вона.

Хлопець мовчки дивився на сторінку.

Під ім'ям ішов опис.

Віолетта.

Жінка з аристократичного роду.

Надзвичайно вродлива.

Впливова.

Багата.

І водночас — одержима страхом смерті.

Чим далі вони читали, тим важче ставало дихати.

Йшлося про угоду.

Про те, чого Віолетта прагнула більше за все.

Про ціну, яку вона погодилася заплатити.

Про силу, якої людина не мала торкатися.

Амелія читала повільно.

Слова ніби чіплялися за її свідомість.

А потім вони натрапили на опис дзеркала.

Не просто предмета.

Не просто сховища.

А місця, у якому могла залишитися свідомість людини.

Віолетта не зникла.

Вона не померла так, як помирають звичайні люди.

Її присутність була пов'язана з дзеркалом.

І згодом воно стало єдиним місцем, де вона могла існувати.

Амелія відчула, як у неї похололи долоні.

— Переродження...

Хлопець підняв очі.

— Що?

Вона показала йому рядок.

Вони прочитали його разом.

Потім перегорнули сторінку.

І ще одну.

Там ішлося про прокляття.

Про жінок одного роду.

Про страх.

Про смерть.

Про те, що дзеркало не відпускає тих, хто намагається його знищити.

А потім вони побачили ім'я Аделіни.

Амелія завмерла.

Тепер усе, що вона знала, почало складатися в одну моторошну картину.

Аделіна дізналася правду.

Вона намагалася зупинити прокляття.

Знищити дзеркало.

Позбутися Віолетти.

Але, судячи із записів, їй це не вдалося.

Амелія повільно закрила щоденник.

Кілька секунд вони просто сиділи мовчки.

Потім вона сказала:

— Схоже, коли Аделіна намагалася знищити прокляття... вона не покінчила з ним.

Хлопець подивився на неї.

— А що тоді?

Амелія ковтнула.

— Можливо... вона просто зайняла місце Віолетти.

У кімнаті стало моторошно тихо.

— Ти думаєш, що Аделіна опинилася в дзеркалі?

Амелія не відповіла одразу.

Вона згадала власне відображення.

Тріщину на склі.

Дівчину з русим волоссям.

Її простягнуті руки.

І той погляд.

— Я не знаю, — нарешті прошепотіла вона. — Але тоді все має сенс.

Хлопець відкинувся на спинку стільця.

Він довго дивився на щоденник.

— Якщо це правда... то що нам тепер робити?

Амелія опустила очі.

Відповіді не було.

Вони шукали її всю ніч.

Але знайшли лише нові запитання.

Через кілька хвилин хлопець важко зітхнув.

— Амеліє, я серйозно раджу тобі повернути дзеркало до музею.

Вона подивилася на нього.

— Ти справді думаєш, що це щось змінить?

— Не знаю.

Він замовк.

— Але я знаю одне. Воно вже принесло достатньо лиха моїй родині.

Амелія провела пальцями по обкладинці щоденника.

— Я теж не впевнена, що на цьому все завершиться.

Вона подивилася у вікно.

Небо за склом поступово світлішало.

Ніч відступала.

Наставав ранок.

Але цього разу світанок не приніс полегшення.

Навпаки.

Здавалося, що разом із першими променями світла вони лише ще глибше занурилися в історію, з якої тепер не знали, як вибратися.

Хлопець протер втомлені очі.

— Нам обом треба поспати.

Амелія кивнула.

Він узяв телефон.

— Подумай над моєю пропозицією.

— Я подумаю.

Він викликав таксі.

Перед виходом ще раз подивився на щоденник.

— І, Амеліє...

— Що?

— Не відкривай його більше сьогодні.

Вона ледь усміхнулася.

— Добре.

Двері за ним зачинилися.

Амелія залишилася сама.

Вона повільно підійшла до вікна.

Місто прокидалося.

Люди поспішали на роботу.

Їхали автомобілі.

Десь далеко гавкав собака.

Звичайний ранок.

Звичайне життя.

Але для неї все вже змінилося.

Вона повернулася до столу.

Поглянула на щоденник.

Потім перевела очі на двері, що вели до вітальні.