Глава XIV. Волосся кольору попелу

Додому Амелія поверталася в шаленому хвилюванні.

Уперше за довгий час вона не хотіла повертатися до власного будинку.

Ще кілька днів тому вона вважала його своїм прихистком. Місцем, де могла відпочити після роботи, розкласти нові експонати, почитати старі книги або просто провести вечір наодинці.

Тепер усе змінилося.

Щойно автомобіль зупинився біля будинку, Амелія не поспішала виходити.

Вона сиділа за кермом і довго дивилася крізь лобове скло.

Будинок стояв перед нею мовчазний і темний.

У деяких вікнах відбивалося тьмяне світло ліхтарів, а дерева навколо тихо хиталися від вітру.

Він здавався їй зовсім іншим.

Наче за той час, поки вона була відсутня, щось у ньому змінилося.

Або змінилася вона сама.

Амелія поглянула на годинник.

23:00.

До опівночі залишалася рівно година.

І чомусь саме ця думка змусила її долоні спітніти.

Ще вчора вона могла б посміятися з власних страхів.

Сьогодні ж навіть одна цифра на годиннику здавалася попередженням.

Вона згадала дівчину в дзеркалі.

Її русяве волосся.

Бліде обличчя.

Простягнуті руки.

Той дивний погляд, у якому було щось майже благанне.

А потім — кров.

Напис на склі.

«Стережися прокляття».

Амелія заплющила очі.

Їй хотілося зрозуміти, що відбувається.

Не просто позбутися дзеркала.

Не викинути його.

Не продати.

Вона хотіла знати правду.

Звідки воно з'явилося?

Хто були його власники?

Чому кожна людина, яка торкалася його історії, рано чи пізно стикалася з чимось незрозумілим?

І головне...

Чому тепер це почало відбуватися з нею?

Вона вирішила не зволікати.

Наступного ранку вона повернеться до музею, поговорить із власником і спробує дізнатися все, що можливо.

Навіть якщо доведеться шукати людей, про яких давно забули.

Амелія нарешті вийшла з автомобіля.

Дорогою до будинку вона кілька разів озирнулася.

Їй здавалося, що хтось спостерігає за нею з темряви.

Але там нікого не було.

Вона відчинила двері.

Усередині було тихо.

Занадто тихо.

Амелія обережно зачинила їх за собою й завмерла в коридорі.

Її власний будинок раптом перестав здаватися знайомим.

Вона повільно пройшла до спальні.

Відчинила двері.

Тепле світло нічника впало на ліжко, крісло, шафу...

І на порожню стіну.

Там, де ще кілька годин тому стояло дзеркало.

Амелія полегшено видихнула.

Вона забула, що ще вдень перенесла його до іншої кімнати.

Але навіть тепер їй здавалося, що вона відчуває його присутність.

Наче воно залишило після себе холод.

Невидимий.

Липкий.

Такий, що осідав під шкірою.

Вона поглянула на годинник.

23:30.

До опівночі залишалося тридцять хвилин.

Амелія раптом подумала, що цієї ночі хоче просто поспати.

Без звуків.

Без видінь.

Без чужих облич у дзеркалі.

І тоді їй спало на думку просте рішення.

Якщо дзеркало більше не буде в спальні, можливо, нічого не станеться.

Вона швидко вийшла до вітальні.

Дзеркало стояло біля стіни.

Амелія підійшла до нього й на мить завмерла.

Їй здалося, що поверхня скла ледь помітно здригнулася.

Вона кліпнула.

Нічого.

Лише її власне відображення.

— Я просто втомилася, — тихо сказала вона сама собі.

Вона схопила дзеркало за раму й, доклавши чималих зусиль, почала переносити його.

Різьблені троянди на рамі були холодними, майже крижаними.

Амелія поставила дзеркало у вітальні, подалі від спальні.

Ще кілька секунд дивилася на нього.

А потім швидко повернулася до кімнати.

Цієї ночі вона справді спала спокійно.

Без кошмарів.

Без стуків.

Без жіночого силуету.

Вранці Амелія прокинулася майже в хорошому настрої.

Вона навіть усміхнулася, подумавши, що, можливо, все це справді було лише наслідком перевтоми.

Та коли вона спустилася на кухню, проходячи через вітальню, її крок раптом завмер.

Дзеркало.

Вона дивилася на нього кілька секунд, не розуміючи, що саме її насторожило.

А потім побачила.

На поверхні скла проходила довга тонка тріщина.

Від самого верхнього краю майже до середини.

Амелія підійшла ближче.

Провела пальцями по рамі.

— Цього вчора не було...

Вона була впевнена.

Абсолютно.

Вона сама переносила дзеркало.

Розглядала його.

Жодної тріщини не було.

Амелія відсахнулася.

Апетит зник миттєво.

Вона навіть не стала снідати.

Через двадцять хвилин уже сиділа в автомобілі й прямувала до музею.

На щастя, сьогодні був вихідний.

У неї було достатньо часу, щоб зайнятися власним розслідуванням.

Усю дорогу її думки крутилися навколо дзеркала.

Воно не було випадковим експонатом.

У цьому Амелія вже не сумнівалася.

Але що приховувала його історія?

І чому все почалося саме тепер?

Коли вона приїхала до будинку останнього власника, їй довго ніхто не відчиняв.

Амелія натиснула на дзвінок.

Почекала.

Знову натиснула.

Тиша.

Вона вже вирішила, що приїхала даремно, і попрямувала назад до автомобіля.

Та саме в ту мить двері раптом відчинилися.

На порозі стояв той самий молодий чоловік.

Він подивився на неї й одразу впізнав.

— Це знову ви?

— Так, — швидко відповіла Амелія. — Вибачте, що знову приїхала. Але, можливо, ви можете розповісти мені ще щось? Про попередніх власників. Про саме дзеркало. Будь ласка. Це дуже важливо.

Хлопець невдоволено насупився.

— Я вже сказав вам усе, що знав.