ГЛАВА XIII Опівночі

Одного вечора Амелія повернулася додому пізніше, ніж зазвичай.

День видався виснажливим.

Вона провела кілька годин на зустрічах із колекціонерами, переглядала старовинні прикраси, сперечалася щодо справжності одного полотна, а потім ще довго сиділа в кабінеті, розглядаючи фотографії речей, які планувала придбати найближчим часом.

Зрештою, коли вона переступила поріг будинку, їй хотілося лише одного — гарячого душу й сну.

У кімнаті панувала тиша.

Амелія запалила невелику лампу біля ліжка, зняла прикраси й поклала їх на тумбочку.

Погляд мимохіть ковзнув до дзеркала.

Воно стояло там само.

Високе, важке, із темною різьбленою рамою, на якій перепліталися троянди.

Останнім часом Амелія дедалі частіше ловила себе на тому, що дивиться на нього довше, ніж потрібно.

Наче намагалася щось помітити.

Але що саме — вона й сама не знала.

Цього вечора дзеркало здавалося звичайним.

Навіть надто звичайним.

У ньому відбивалася лише кімната.

Ліжко.

Вікно.

Світло лампи.

Вона сама.

Амелія відвернулася.

— Дурниці, — тихо пробурмотіла вона.

Вона все ще не могла зрозуміти, чому дозволила одному дивному сновидінню так вплинути на себе.

Колекціонерка старовинних речей не могла боятися старого дзеркала.

Це було б просто смішно.

Вона лягла спати.

Не минуло й кількох годин, як її розбудив різкий порив вітру.

Амелія розплющила очі.

Спочатку їй здалося, що це лише сон.

Але холод змусив її підвестися.

З вулиці в кімнату вривався вітер.

Вікна раптом розчинилися навстіж, одне за одним, наче хтось смикнув їх одночасно.

Завіси шалено здійнялися в повітря.

На підлогу впали кілька книжок.

Полум'я свічки на тумбочці здригнулося й згасло.

Амелія різко сіла на ліжку.

— Що за...

Вона накинула на плечі халат і босоніж ступила на холодну підлогу.

Вітер був дивним.

Надто сильним.

За вікном не було видно грози. Дерева стояли майже нерухомо, а небо залишалося темним і чистим.

Здавалося, буря існувала лише в її кімнаті.

Амелія підійшла до першого вікна й простягнула руку, щоб зачинити його.

Саме тоді вона відчула холод.

Не той, що приходить із вулиці.

Інший.

Глибокий.

Неприємний.

Наче повітря біля дзеркала було значно холоднішим, ніж у всій кімнаті.

Вона повільно обернулася.

Дзеркало стояло навпроти.

І чомусь здавалося, що саме від нього йшов цей холод.

Амелія кілька секунд дивилася на нього.

Потім перевела погляд на годинник.

00:00.

Рівно опівніч.

Чомусь від цього простого збігу її шкіра вкрилася мурашками.

— Просто збіг, — сказала вона сама собі.

Вона вже хотіла відвернутися.

Але щось змусило її знову подивитися в дзеркало.

Спочатку вона побачила себе.

А потім...

відображення змінилося.

Амелія перестала дихати.

Позаду неї стояла дівчина.

Молода.

З довгим русим волоссям.

Її обличчя було неприродно блідим.

Але найбільше лякали очі.

Вони дивилися просто на Амелію.

Не на її відображення.

На неї.

Дівчина усміхнулася.

Повільно.

Майже ласкаво.

А потім підняла руки й простягнула їх уперед.

Наче кликала.

Наче хотіла, щоб Амелія підійшла ближче.

Амелія закричала.

Вона різко закрила обличчя руками й відступила назад.

Кілька секунд стояла нерухомо.

Потім повільно прибрала долоні.

У дзеркалі була лише вона.

Її власне перелякане обличчя.

Порожня кімната.

Розчинене вікно.

Більше нікого.

Амелія важко дихала.

Вона підійшла до дзеркала.

Торкнулася холодного скла.

Нічого.

Жодного сліду.

Жодного руху.

— Мені це привиділося...

Вона вимовила це вголос, але сама не повірила.

Тієї ночі Амелія більше не заснула.

Вона сиділа на краю ліжка до самого ранку, не зводячи погляду з дзеркала.

А наступної ночі все повторилося.

Рівно опівночі вона прокинулася від тихого звуку.

Тук.

Амелія розплющила очі.

Тук.

Вона завмерла.

Звук ішов від дзеркала.

Наче хтось постукав по склу з іншого боку.

Тук.

Тук.

Тук.

Повільно.

Наполегливо.

Амелія не наважилася підійти.

Вона лише дивилася.

І цього разу їй знову здалося, що за її відображенням хтось стоїть.

Лише на мить.

Лише тінь.

Наступної ночі стукіт повторився.

А потім ще раз.

Щоночі.

Завжди в один і той самий час.

00:00.

Іноді вона чула лише тихе постукування.

Іноді — ніби дряпання.

Наче хтось проводив нігтями по склу.

А одного разу Амелія побачила її знову.

Ту саму дівчину.

Цього разу вона стояла зовсім близько до поверхні дзеркала.

Її долоні були притиснуті до скла.

Вона не усміхалася.

Просто дивилася.

Амелія моргнула.

І дівчина зникла.

Після цього страх змінився цікавістю.

Амелія більше не могла переконувати себе, що це випадковість.

Сни не могли повторюватися щоночі.

Звуки не могли з'являтися в одну й ту саму хвилину.

А відображення...

Вона не знала, як пояснити відображення.

Тому вирішила повернутися туди, звідки почалася ця історія.

До музею.

Наступного ранку Амелія приїхала туди ще до відкриття.

Власник музею здивувався, побачивши її.

— Щось сталося?

Вона кілька секунд мовчала.

А потім запитала:

— Звідки ви взяли те дзеркало?

Чоловік насупився.

— Яке саме?

— Те, що продали мені.