Глава XII. ТЕ, ЩО ПОВЕРНУЛОСЯ

Після тієї історії минуло багато років.

Досить багато, щоб імена тих, хто колись жив у старому маєтку, стерлися з пам'яті людей.

Досить багато, щоб будинок, у якому колись пролунали крики, знесли до фундаменту.

Досить багато, щоб історія Аделіни та її роду була стерта часом

Здавалося, все закінчилося.

Дзеркало більше не належало родині.

Його не було в старому будинку.

Його не шукали.

Про нього майже ніхто не говорив.

Минали роки.

Десятиліття.

І поступово навіть ті, хто знав правду, почали сумніватися, чи була вона правдою взагалі.

Можливо, все це справді було лише низкою дивних збігів.

Можливо, жодної Віолетти не існувало.

Можливо, Аделіна просто не витримала болю після смерті доньки й поступово втратила зв'язок із реальністю.

А можливо...

Прокляття просто чекало.

Чекало на того, хто знову наважиться забрати дзеркало собі.

І, схоже, воно дочекалося.

Її звали Амелія.

Вона була відомою колекціонеркою старовинних речей.

Їй подобалося все, що мало історію.

Старі листи.

Пожовклі книги.

Антикварні прикраси.

Картини, на яких фарба вже потріскалася від часу.

Меблі, до яких торкалися руки людей, чиї імена давно забули.

Амелія могла годинами ходити антикварними крамницями, розглядати старі речі й уявляти, кому вони колись належали.

Їй подобалося знаходити те, що інші вважали непотрібним.

Особливо речі з минулим.

Ті, у яких відчувалося щось більше, ніж просто вік.

Одного осіннього дня Амелія гуляла міським парком.

Повітря було прохолодним.

Жовте листя повільно падало на мокру доріжку.

Вона нікуди не поспішала.

Останнім часом Амелія шукала щось нове для своєї колекції.

Їй хотілося знайти річ, яка справді її здивує.

Щось незвичайне.

Не чергову коштовну прикрасу.

Не картину відомого художника.

Не книгу, яку вже тримали в руках тисячі колекціонерів.

Їй хотілося знайти історію.

Саме тому, побачивши стару будівлю місцевого музею, вона несподівано для себе вирішила зайти всередину.

Вона бувала тут раніше.

Знала більшість експонатів.

І майже була впевнена, що нічого нового для себе не знайде.

Але того дня щось змінилося.

Можливо, просто настрій.

Можливо, випадковість.

А можливо, не випадковість зовсім.

Амелія повільно проходила залами.

Розглядала картини.

Зупинялася біля старих годинників.

Переглядала підписи під експонатами.

Деякі речі їй подобалися.

Інші залишали байдужою.

Вона вже майже вирішила йти, коли помітила його.

Дзеркало.

Воно стояло в кінці невеликого залу.

Трохи осторонь від інших експонатів.

Наче саме місце навколо нього залишили порожнім.

Амелія зупинилася.

Не знала чому.

Просто зупинилася.

Її погляд ковзнув по темній дерев'яній рамі.

Різьблені троянди.

Старі, майже чорні від часу.

Незвичайно тонка робота.

Вона підійшла ближче.

Провела очима по краях рами.

І раптом відчула дивне бажання торкнутися її.

Амелія простягнула руку.

Але не торкнулася.

Чомусь передумала.

— Гарне, правда?

Вона здригнулася.

Поруч стояв власник музею.

— Дуже, — відповіла Амелія.

— Рідкісна річ.

— Звідки воно?

Чоловік на мить замислився.

— Якийсь чоловік кілька ще колись подарував нам його

— А хто його виготовив?

— Невідомо.

Амелія знову подивилася на дзеркало.

Її зацікавленість тільки зросла.

— А кому воно належало останнім?

Чоловік знизав плечима.

— Наскільки пам'ятаю, якійсь жінці.

— І все?

— На жаль.

Амелія усміхнулася.

Саме такі відповіді вона й любила.

Невідома історія.

Невідомий власник.

Річ, про яку залишилося більше запитань, ніж відповідей.

Вона ще довго стояла перед дзеркалом.

А потім несподівано сказала:

— Я хочу його придбати.

Чоловік спочатку вирішив, що вона жартує.

Але Амелія назвала суму.

Чималу.

Настільки чималу, що через кілька хвилин власник музею вже не намагався її переконувати.

Угоду уклали того ж тижня.

Амелія забрала дзеркало додому.

Вона була задоволена своєю покупкою.

Їй здавалося, що нарешті вона знайшла саме ту річ, якої так довго шукала.

Вона поставила дзеркало у великій спальні.

Там було достатньо світла, щоб добре роздивлятися кожну деталь рами.

Перші дні Амелія майже не відходила від нього.

Щоранку зупинялася перед дзеркалом.

Розглядала себе.

Поправляла волосся.

Підбирала прикраси.

Іноді навіть фотографувалася.

Вона хвалилася своєю новою покупкою подругам.

Розповідала, скільки заплатила.

Показувала різьблення.

Захоплювалася майстерністю невідомого майстра.

— Подивіться тільки на ці троянди.

— Воно старовинне?

— Дуже.

— А тобі не страшно мати таке вдома?

Амелія сміялася.

— Це просто дзеркало.

Вона справді так думала.

Просто дзеркало.

Нічого більше.

Жодних голосів.

Жодних примар.

Жодних дивних подій.

Принаймні спочатку.

Амелія не помічала нічого незвичайного.

Не помічала, що іноді її відображення ніби затримувалося на частку секунди.

Не помічала, що одного разу їй здалося, ніби усмішка у дзеркалі зникла трохи пізніше, ніж усмішка на її обличчі.

Не помічала.

Або просто не хотіла помічати.

Її життя продовжувалося.

Робота.

Зустрічі.

Подруги.

Колекція.

Дім.

І дзеркало.