ГЛАВА XI.ДЗЕРКАЛА НІКОЛИ НЕ ЗАБУВАЮТЬ

Кажуть, що божевілля не приходить раптово.

Воно не стукає у двері.

Не попереджає.

Воно оселяється поруч.

Тихо.

Непомітно.

Спочатку перетворює спогади на сумніви.

Потім змушує людину сумніватися в самій собі.

Саме так сталося з Аделіною.

Після смерті Міланії вона більше не була колишньою.

Адам намагався допомогти.

Він умовляв її переїхати.

Пропонував продати будинок.

Просив звернутися до лікарів.

Але вона відмовлялася.

Бо знала те, чого не знав він.

Віолетта не померла.

Вона не зникла.

Її душа не знайшла спокою.

Вона терпляче чекала.

Роками.

Десятиліттями.

І коли не змогла отримати те, чого прагнула, знайшла інший шлях.

Вона оселилася в Аделіні.

Відтоді життя перетворилося на нескінченний кошмар.

Іноді Аделіна прокидалася серед ночі й бачила жінку біля ліжка.

Іноді вона знаходила на столі чашку чаю, яку не готувала.

Іноді чула кроки на горищі.

А іноді годинами розмовляла з кимось, кого не бачив ніхто, крім неї.

Минали роки.

Адам постарів.

Будинок постарів.

Постаріла й вона.

Та Віолетта не змінилася.

Вона залишалася такою самою.

Молодою.

Блідою.

Немов час не мав над нею жодної влади.

Одного разу Адам запитав дружину:

— З ким ти щойно говорила?

Вона повернула голову.

І щиро відповіла:

— Хіба ти її не бачиш?

Після цього він більше ніколи не ставив подібних запитань.

Аделіна померла холодного листопадового ранку.

Її знайшли в кріслі біля каміна.

Вона сиділа із заплющеними очима.

На її обличчі застигла дивна усмішка.

А поруч лежала стара пожовкла фотографія.

Фотографія жінки, яка померла багато десятиліть тому.

Віолетти.

Після похорону будинок спорожнів.

Частину старих речей продали.

Частину передали до антикварних крамниць.

Здавалося, історія нарешті завершилася.

Але історії, пов'язані з дзеркалами, майже ніколи не мають справжнього фіналу.

Кажуть, що уламки дзеркала знайшов колекціонер старовинних речей.

Він викупив їх разом із рамою й передав до приватної колекції.

Минуло кілька років.

Потім ще кілька.

Ім'я Аделіни поступово забулося.

Лише згодом Адам зрозумів, у що насправді втягнула їх ця історія.

Він знайшов записи про жінок роду Аделіни й годинами перечитував пожовклі сторінки, намагаючись збагнути, за що вони одна за одною платили таку страшну ціну. За що поплатилася життям її мати. За що смерть забрала й саму Аделіну.

Він довго блукав порожніми кімнатами будинку, зупиняючись перед портретами жінок, чиї обличчя тепер здавалися йому зовсім іншими. Вони дивилися з полотен мовчки, ніби знали те, чого він так і не зміг зрозуміти.

Чому відплата впала саме на них?

Чому забрала його кохану?

Чому прийшла по їхню доньку?

Адам ще деякий час намагався докопатися до правди. Та одного вечора зрозумів: деякі історії краще не закінчувати.

Він узяв червоний щоденник, усі записи й спалив їх.

Дивився, як вогонь поволі знищує сторінки, і разом із ними — імена, дати, обличчя та страшну історію жінок, яку тепер хотів стерти зі своєї пам’яті.

Він більше ніколи не говорив про це.

Нікому.

Навіть собі.

Але іноді, проходячи повз старе дзеркало, Адам ловив себе на думці, що в його глибині все ще стоїть Аделіна.

І дивиться на нього так, ніби знає:

деякі історії не можна спалити.

Вони просто чекають, коли їх згадають.

Будинок знесли.

На його місці збудували нові будинки.

Лише дзеркало залишилося.

Його відновили.

Відполірували.

Помістили до невеликого музею серед десятків інших експонатів.

І саме там почалася нова історія.

Про неї майже нічого не відомо.

Лише кілька уривків.

Кілька дивних чуток.

Історія розповідає про жінку, яка придбала старовинне дзеркало на закритому аукціоні.

Вона була звичайною людиною.

Принаймні так здавалося спочатку.

Але дуже швидко її життя змінилося.

Вона отримала владу.

Гроші.

Вплив.

Люди почали говорити, що її успіх неможливо пояснити.

А сама жінка ніколи не коментувала ці чутки.

Проте працівники будинку, у якому вона мешкала, розповідали одну дивну деталь.

Щоночі вона годинами сиділа перед дзеркалом і з кимось розмовляла.

А вранці на поверхні скла залишалися сліди жіночих долонь.

Правда це чи лише вигадка?

Хто знає.

Можливо, це лише чергова міська легенда.

А можливо, кожне дзеркало справді щось запам'ятовує.

Я колись почула одну стару фразу від письменника, ім'я якого давно стало легендою:

«Найстрашніші чудовиська живуть не під нашими ліжками.

Вони терпляче чекають, поки ми наважимося зазирнути у власне відображення».

І знаєте...

Я схильна  йому вірити.