ГЛАВА X.СПАДОК ДЗЕРКАЛА

Минали роки.

Пори року змінювали одна одну.

Осінь поступалася місцем зимі, зима — весні, а весна знову повертала до життя сад біля старого будинку.

Донька росла.

Із маленької дівчинки вона непомітно перетворилася на юну дівчину.

Міланії виповнилося шістнадцять.

Вона успадкувала від матері темне волосся, але характер у неї був зовсім іншим.

Допитлива.

Уперта.

Безстрашна.

І, можливо, саме це лякало Аделіну найбільше.

Здавалося, що кошмари залишилися далеко позаду.

Дзеркало.

Ритуал.

Віолетта.

Усе це більше нагадувало страшний сон, який колись давно наснився молодій і наляканій дівчині.

Іноді Аделіна навіть сумнівалася, чи все це сталося насправді.

Можливо, вона справді пережила нервовий зрив.

Можливо, лікарі мали рацію.

Можливо, усе це було лише грою виснаженої свідомості.

Але останнім часом щось змінилося.

Уперше за багато років вона знову побачила Віолетту уві сні.

Той сон був коротким.

Вона стояла посеред темної кімнати.

Навпроти висіло старе дзеркало.

А за його поверхнею стояла жінка.

Вона не рухалася.

Не говорила.

Лише дивилася.

Так само, як і багато років тому.

Аделіна прокинулася відчуваючи, як серце шалено калатає.

Поруч спокійно спав Адам.

Вона сіла на ліжку й притиснула долоню до грудей.

Ні.

Вона не могла розповісти йому правду.

Не тепер.

Не після всіх цих років.

Він би не повірив.

Та й хто б повірив у таку історію?

Наступного ранку вона довго спостерігала за донькою.

Міланія сміялася.

Розповідала щось про школу.

Планувала зустріч із друзями.

І тоді Аделіна раптом відчула дивний страх.

Вона боялася її дорослішання.

Боялася, що давнє зло одного дня прокинеться.

Боялася, що історія може повторитися.

Того вечора вона вперше наважилася розповісти доньці про кімнату на горищі.

— Мамо, ти серйозно?

— Абсолютно.

— Це звучить як сюжет із дешевої книги.

Аделіна насупилася.

— Просто пообіцяй мені.

— Що саме?

— Ніколи не заходь до тієї кімнати.

Міланія засміялася.

— Там ховаються привиди?

— Я не жартую.

Дівчина помітила, що мати зблідла.

— Що там?

Аделіна відвела погляд.

— Старе дзеркало.

— І все?

— Особливо дзеркало.

У голосі матері було стільки напруження, що Міланія вперше перестала посміхатися.

— Не торкайся його.

Ніколи.

Але заборони завжди пробуджують цікавість.

Особливо в шістнадцять років.

Через кілька днів Міланія залишилася вдома сама.

Випадково чи ні, але на кухонному столі лежали старі ключі.

Вона довго крутила їх у руках.

Потім подивилася на сходи.

І вирішила, що лише зазирне.

Нічого більше.

Двері відчинилися зі скрипом.

Повітря в кімнаті було важким і холодним.

Під білою тканиною височіло дзеркало.

Саме те, про яке говорила мати.

Міланія повільно підійшла ближче.

Її пальці торкнулися тканини.

Одним рухом вона стягнула її вниз.

Пил закружляв у повітрі.

У дзеркалі відбилася її постать.

— От і вся страшна таємниця, — пробурмотіла вона.

Дівчина поправила волосся.

Посміхнулася власному відображенню.

Ще кілька хвилин вона розглядала старовинну раму, а потім вийшла з кімнати.

Але думки про дзеркало не залишали її.

Увечері вона не могла зосередитися.

Під час вечері майже не слухала батьків.

А перед сном раптом ухвалила дивне рішення.

Вона повернеться опівночі.

Будинок заснув.

У коридорах панувала тиша.

Міланія тихо прочинила двері своєї кімнати.

Обережно піднялася сходами.

Кімната на горищі зустріла її тією самою неприродною прохолодою.

Спочатку нічого не сталося.

У дзеркалі відбивалася лише її постать.

Дівчина навіть усміхнулася.

Але потім щось змінилося.

Їй здалося, що світло стало тьмянішим.

Вона підняла очі.

І завмерла.

У дзеркалі більше не було її відображення.

Там стояла жінка.

Темне волосся.

Бліде обличчя.

Нерухомий погляд.

Жінка дивилася просто на неї.

Міланія різко заплющила очі.

Один.

Два.

Три.

Вона знову подивилася на дзеркало.

Нікого.

Лише вона сама.

— Це просто гра уяви.

Її голос прозвучав надто тихо.

Вона обернулася до дверей.

І смикнула за ручку.

Замкнено.

Ще раз.

І ще.

Нічого.

Тоді вона почула сміх.

Жіночий.

Глухий.

Холодний.

Від цього звуку по спині пробігли крижані мурашки.

— Хто тут?

Відповіддю знову став сміх.

Здавалося, він лунав звідусіль.

Стіни.

Стеля.

Підлога.

Саме повітря було ним пронизане.

Міланія відчула слабкість.

Перед очима все попливло.

Кімната почала обертатися.

А потім пролунав тріск.

Гучний.

Оглушливий.

По поверхні дзеркала побігли тріщини.

Аделіна різко прокинулася.

Вона навіть не одразу зрозуміла, що її розбудило.

Поруч підвівся Адам.

— Що сталося?

Вона не відповіла.

Її серце стискалося від передчуття.

— Міланія.

Вони поспішили до кімнати доньки.

Порожньо.

Ліжко було незайманим.

А тоді вони почули кроки.

Повільні.

Неквапливі.

На сходах з'явилася Міланія.

— Де ти була?

Вона не відповіла.

Лише подивилася на матір.

І в цьому погляді було щось чуже.

Щось таке, чого Аделіна не могла пояснити.