ГЛАВА IX.ІЛЮЗІЯ ЩАСТЯ

Осінь непомітно поступалася місцем зимі.

Дні ставали коротшими, а вечори — довшими й холоднішими.

Та Аделіна майже не помічала цих змін.

У її житті з'явилося те, чого не було вже багато років.

Спокій.

Адам став невіддільною частиною її щоденності.

Він більше не був просто сусідом.

Тепер він був людиною, з якою вона пила ранкову каву, гуляла вечірніми вулицями, дивилася старі фільми й засинала, знаючи, що завтра він обов'язково знову постукає у двері.

Одного вечора вони залишилися в будинку самі.

За вікном гуділа заметіль

У каміні тихо потріскували дрова.

Аделіна сиділа на дивані, загорнувшись у теплу ковдру, і перегортала сторінки книги.

Адам поставив на стіл дві чашки чаю й сів поруч.

Вона навіть не помітила, коли між ними зникла звична відстань.

Їхні плечі торкнулися.

Вона підняла очі.

Він дивився на неї так уважно, що її серце раптом забилося швидше.

— Що сталося? — тихо запитала вона.

— Нічого.

Він усміхнувся.

Але вона знала, що він говорить неправду.

Між ними давно змінилося щось невловиме.

Щось, чого вони обоє вперто не хотіли помічати.

Його долоня обережно торкнулася її руки.

Тепла.

Надійна.

Вона не відсторонилася.

Навпаки.

Несміливо переплела свої пальці з його.

У кімнаті панувала тиша.

Така тиша, у якій слова були зайвими.

Він повільно провів пальцями по її щоці, прибрав пасмо волосся й нахилився ближче.

Його губи ледь торкнулися її чола.

Потім скроні.

Вона заплющила очі.

Його поцілунки були ніжними й неквапливими.

Вона відчула, як його пальці ковзають по її шкірі, як він обережно торкається її шиї, залишаючи легкі поцілунки.

Уперше за довгий час Аделіна не відчувала страху.

Лише тепло.

Лише відчуття, що поруч із нею є людина, якій вона може довіряти.

Вона поклала голову йому на плече.

І в ту мить зрозуміла, що більше не хоче залишатися сама.

Тієї ночі вони ще довго сиділи біля каміна.

Розмовляли.

Сміялися.

Мовчали.

І здавалося, що весь світ за стінами старого будинку просто перестав існувати.

Після того вечора їхні стосунки змінилися.

Усе відбувалося поступово.

Без гучних обіцянок.

Без зайвих слів.

Вони просто стали одним цілим.

Дні змінювалися тижнями.

Тижні — місяцями.

Аделіна дедалі рідше згадувала про те, що сталося.

Ритуал.

Дванадцять ночей.

Дзеркало.

Голос Віолетти.

Усе це поступово перетворювалося на далекий, майже нереальний спогад.

Вона почала думати, що, можливо, ритуал справді спрацював.

Можливо, усе закінчилося.

Можливо, бабуся все ж таки змогла захистити її.

Вона більше ніколи не піднімалася на горище.

Навіть не дивилася в той бік.

Двері до кімнати залишалися зачиненими.

І цього було достатньо.

Її життя тривало.

Вона все ще жила в будинку бабусі.

Але тепер він уже не здавався їй похмурим і чужим.

Тепер у ньому знову лунав сміх.

На кухні пахло свіжою випічкою.

У саду знову розквітали квіти.

Адам майже переїхав до неї.

А через кілька місяців він зробив їй пропозицію.

Без дорогого ресторану.

Без гостей.

Без пишного святкування.

Одного вечора вони сиділи на ґанку, спостерігаючи за заходом сонця.

Він несподівано дістав із кишені маленьку оксамитову коробочку.

— Виходь за мене.

Вона розгублено подивилася на нього.

— Ти навіть не став на одне коліно.

Він засміявся.

— Якщо хочеш, я можу виправити цю помилку.

Вона не змогла стримати сміх.

А потім раптом заплакала.

Від щастя.

— Це означає «так»?

Вона кивнула.

І він міцно обійняв її.

Весілля було скромним.

Лише найближчі люди.

Кілька фотографій.

Кілька келихів шампанського.

І щирі усмішки.

Аделіна дивилася на чоловіка й не могла повірити, що після всього пережитого доля подарувала їй ще один шанс.

Іноді вона прокидалася посеред ночі й прислухалася.

Чекала.

Боялася почути знайоме шкрябання.

Боялася побачити щось у дзеркалі.

Але нічого не відбувалося.

Минув рік.

Потім ще один.

А згодом у їхньому житті з'явилася донька.

Маленька дівчинка з темним волоссям і блакитними очима.

Вона стала центром їхнього світу.

Будинок, який колись був наповнений страхом, тепер наповнювався дитячим сміхом.

Іноді Аделіна сиділа біля вікна, тримаючи доньку на руках, і думала про те, наскільки дивним буває життя.

Колись їй здавалося, що вона приречена.

Що темрява назавжди оселилася в її душі.

Але тепер усе було інакше.

Вона була дружиною.

Матір'ю.

Щасливою жінкою.

Іноді вона навіть ловила себе на думці, що майже забула про Віолетту.

Майже.

Лише інколи, проходячи повз сходи, які вели на горище, вона відчувала незрозумілий холод.

І тоді її погляд мимоволі зупинявся на зачинених дверях.

Але вона одразу відверталася.

Ні.

Туди вона більше ніколи не піде.

Ніколи.

Принаймні саме так їй тоді здавалося.