ГЛАВА VIII.ВІДЛУННЯ ЖИТТЯ

Кілька днів Аделіна провела в лікарні.

Лікарі пояснювали її стан звичайним виснаженням. Вони говорили про перевтому, стрес, недосипання й нервове перенапруження.

Вона лише мовчки кивала.

Якби все було так просто.

Щоночі, залишаючись наодинці в лікарняній палаті, вона знову й знову згадувала дванадцяту ніч.

Свічки.

Вітер.

Шкрябання за тканиною, якою було накрите дзеркало.

Вона досі пам'ятала цей звук.

Іноді їй здавалося, що вона чує його навіть зараз.

Але було й те, що дивувало її найбільше.

Адам.

Він приходив щодня.

Приносив каву, фрукти, книги.

Іноді вони просто сиділи мовчки.

Іноді розмовляли годинами.

Він розповідав про себе.

Про свою роботу.

Про те, як нещодавно переїхав до цього міста, шукаючи спокою після кількох непростих років.

Поруч із ним Аделіна почувалася дивно.

Уперше за довгий час вона могла хоча б на кілька хвилин забути про дзеркало.

Вона не розповідала йому правди.

Не говорила про Віолетту.

Не згадувала про ритуал.

Не пояснювала, чому її знайшли непритомною на горищі.

Це була її таємниця.

Таємниця, яку вона не була готова розділити навіть із людиною, яка врятувала їй життя.

У день виписки Адам чекав на неї біля лікарні.

Осіннє повітря було прохолодним, але напрочуд приємним.

— Нарешті свобода, — усміхнувся він.

Вона ледь помітно всміхнулася у відповідь.

Вони довго гуляли містом.

Блукали вузькими вулицями.

Зупинялися біля старих будівель.

Пили гарячу каву в маленькому кафе.

Уперше за багато днів Аделіна сміялася.

Щиро.

Без страху.

Без тривоги.

І саме це лякало її найбільше.

Невже життя справді могло повернутися до нормального?

Невже вона знову могла бути звичайною дівчиною?

Коли вони вже збиралися їхати, Аделіна раптом зупинилася.

— Адаме...

— Так?

Вона відвела погляд.

— Ти не міг би відвезти мене в одне місце?

— Звичайно.

Вони приїхали на цвинтар ближче до вечора.

Адам залишився біля автомобіля.

Аделіна повільно пішла знайомою доріжкою.

Її кроки були повільними.

Наче вона боялася наблизитися.

Нарешті вона зупинилася.

Могила бабусі була охайною.

Хризантеми, які вона принесла кілька днів тому, усе ще лежали поруч із пам'ятником.

Аделіна присіла навпочіпки.

Провела пальцями по холодному каменю.

І відчула, як до очей підступають сльози.

— Бабусю...

Її голос здригнувся.

— Я не знаю, що я наробила.

Вона заплющила очі.

— Ти хотіла мене захистити?

Тиша.

Лише легкий подих вітру.

— Чому ти нічого мені не розповіла?

Сльози повільно покотилися по щоках.

— Я не знаю, що робити далі.

Вона опустила голову.

— Якщо ти справді намагалася мене вберегти, допоможи мені.

Вітер раптово посилився.

Над кладовищем нависли темні хмари.

А за кілька хвилин почалася злива.

Настільки сильна, що Аделіна змушена була підвестися.

Вона востаннє подивилася на фотографію бабусі.

— Я сумую за тобою.

Дощ посилювався.

Вона побігла до машини.

Адам одразу відчинив дверцята.

— Ти вся промокла.

Вона лише кивнула.

Дорогою додому вони майже не розмовляли.

Дощ барабанив по склу.

Аделіна дивилася у вікно й думала про те, що після всього пережитого їй хотілося лише одного.

Спокою.

Біля будинку вони зупинилися.

— Я зайду завтра, — сказав Адам.

— Не варто.

Він усміхнувся.

— Це не прохання.

Вона вперше за весь день засміялася.

— Добре.

Вони попрощалися.

Аделіна відчинила двері й увійшла до будинку.

Тиша.

Порожні кімнати.

Темні стіни.

Колись цей будинок був наповнений життям.

Тепер він здавався їй чужим.

Вона піднялася до своєї кімнати.

На горище більше не дивилася.

Навіть випадково.

Вона не хотіла згадувати про дзеркало.

Не хотіла думати про ритуал.

Не хотіла згадувати дванадцять ночей.

Тієї ночі вона довго не могла заснути.

Прислухалася до кожного звуку.

Прокидалася від найменшого шереху.

Але все було спокійно.

І наступної ночі теж.

Минали дні.

Поступово страх почав відступати.

А разом із ним у її життя непомітно увійшов Адам.

Він приходив майже щодня.

Іноді приносив вечерю.

Іноді запрошував її на прогулянку.

Вони багато говорили.

Про книги.

Про подорожі.

Про дитячі спогади.

Про речі, які не мали жодного стосунку до старого маєтку.

І Аделіна була вдячна йому за це.

Одного вечора вони сиділи в саду.

Повітря пахло мокрим листям.

Небо було всипане зірками.

Адам розповідав якусь смішну історію, а вона раптом зрозуміла, що вже кілька хвилин не слухає його.

Вона просто дивиться на нього.

На його усмішку.

На його очі.

— Що?

Вона розгублено кліпнула.

— Нічого.

— Тоді чому ти так дивишся?

Вона засміялася.

— Я не дивлюся.

— Брешеш.

Він усміхнувся.

І вона знову засміялася.

Це було так легко.

Так природно.

Наче вони знали одне одного багато років.

Згодом вони почали проводити разом дедалі більше часу.

Відвідували маленькі кав'ярні.

Гуляли вечірнім містом.

Разом готували вечерю.

І одного разу Аделіна раптом усвідомила, що чекає його появи.

Щоразу, коли чула звук автомобіля, вона мимоволі визирала у вікно.

І щоразу, коли він ішов, будинок знову ставав порожнім.

Одного дня вони гуляли парком.