ГЛАВА G .ДВАНАДЦЯТЬ НОЧЕЙ

Аделіна не хотіла більше чекати.

Якщо Віолетта справді уклала угоду сама, якщо саме вона прив'язала свою душу до дзеркала, то десь у старих записах мав залишитися опис того, як усе почалося.

Вона знову взялася за червону книгу.

Цього разу переглядала її майже відчайдушно.

Сторінка за сторінкою.

Запис за записом.

І нарешті знайшла.

Між двома сторінками, скріпленими старою ниткою, лежав пожовклий аркуш.

Він був складений учетверо.

Аделіна обережно розгорнула його.

Зверху стояло лише одне слово:

«Ритуал».

Нижче починався текст.

Це був не опис.

Не переказ.

Хтось записав усе так, ніби спостерігав за Віолеттою особисто.

Дванадцять ночей.

Дванадцять свічок.

Кров.

Дзеркало.

І слова, які мали бути промовлені перед ним.

Аделіна прочитала все до кінця.

І тоді їй спала на думку божевільна ідея.

Якщо Віолетта провела цей ритуал, щоб прив'язати свою душу до дзеркала, можливо, його можна провести навпаки.

Не запросити душу.

А вигнати її.

Не віддати дзеркалу свою кров.

А забрати назад те, що було віддано.

Це було безглуздо.

Небезпечно.

Можливо, смертельно.

Але Аделіна більше не хотіла бути пасивною.

Вона не дозволить, щоб хтось одного дня просто прокинувся в її тілі.

Не дозволить Віолетті отримати її душу.

Того вечора вона підготувала все необхідне.

Довго стояла перед дзеркалом, накритим тканиною.

Потім відвернулася.

Вона не знала, чи справді вірить у те, що збирається зробити.

Але вже вірила в одне.

Якщо Віолетта могла провести цей ритуал понад сто років тому, то Аделіна могла спробувати зламати його.

Першої ночі вона піднялася на горище.

Дзеркало, як і раніше, було накрите темною тканиною.

Аделіна не наважилася зняти її.

Вона боялася.

Не смерті.

Не болю.

Вона боялася, що варто їй лише подивитися на власне відображення, як Віолетта знайде шлях до неї.

Вона вдягнула довгу білу нічну сорочку.

Принесла чорні свічки.

Розставила їх на підлозі перед дзеркалом.

Її руки тремтіли.

Ніж вислизав із пальців.

Вона кілька разів намагалася зробити перший надріз на долоні, але не могла наважитися.

— Ти впораєшся.

Ці слова вона промовила вголос.

Не для когось.

Для себе.

Лезо торкнулося шкіри.

Гострий біль змусив її заплющити очі.

Крапля крові впала на стару дерев'яну підлогу.

Потім ще одна.

Вона розгорнула аркуш.

Її голос звучав тихо й невпевнено.

Слова плуталися.

Дихання збивалося.

Але вона читала.

До самого кінця.

Першої ночі не сталося нічого.

Абсолютно нічого.

Вона загасила свічки й повернулася до своєї кімнати.

Наступного дня їй навіть здалося, що вона поводиться нерозумно.

Можливо, відьма мала рацію.

Можливо, найкращим рішенням було просто забути.

Але наступної ночі вона знову піднялася на горище.

І наступної.

І ще однієї.

Після четвертої ночі вона почала помічати дивні речі.

Спочатку це були дрібниці.

Раптовий холод.

Ледь помітний протяг.

Скрип підлоги.

На п'яту ніч вітер зненацька відчинив одне з вікон.

Вона підвелася, зачинила його й повернулася до свічок.

Через кілька хвилин вікно знову розчинилося.

Цього разу значно сильніше.

Штори різко злетіли в повітря.

Свічки затремтіли.

Аделіна продовжила читати.

На шосту ніч відчинилося ще одне вікно.

Потім ще одне.

Повітря стало крижаним.

Її волосся розліталося від сильного вітру.

Аркуш із заклинанням вислизав із рук.

Але вона не зупинилася.

На сьому ніч їй уперше здалося, що вона чує дивний звук.

Наче хтось дряпає скло.

Вона завмерла.

Прислухалася.

Тиша.

Вона вже вирішила, що їй просто здалося.

І саме тоді звук повторився.

Повільно.

Наполегливо.

Наче хтось проводив нігтями по дзеркалу.

Аделіна відчула, як по спині пробіг холод.

Вона не озирнулася.

Не наважилася.

На восьму ніч звуки стали голоснішими.

На дев'яту вона почала чути сміх.

Тихий.

Ледь помітний.

Він виникав несподівано й так само несподівано зникав.

На десяту ніч свічки почали гаснути одна за одною.

Вона запалювала їх знову.

І знову.

І знову.

Здавалося, хтось навмисно не давав їй завершити ритуал.

На одинадцяту ніч вона почула стукіт.

Хтось ніби ходив горищем.

Повільно.

Крок за кроком.

А потім усе стихло.

Дванадцята ніч настала несподівано.

Протягом дня Аделіна не могла позбутися тривоги.

Її руки тремтіли.

У грудях наростав страх.

Вона знала: сьогодні все закінчиться.

Або тільки почнеться.

Опівночі вона піднялася на горище.

Запалила свічки.

Розгорнула аркуш.

Зробила новий надріз на долоні.

Краплі крові повільно падали на підлогу.

Вона почала читати.

Спочатку все було тихо.

Потім за вікнами здійнявся вітер.

Одне з вікон розчинилося.

Потім друге.

Двері горища різко вдарилися об стіну.

Полум'я свічок заметушилося.

Аделіна продовжувала читати.

Її голос тремтів.

Вона насилу вимовляла слова.

І раптом знову почула той самий звук.

Цього разу значно ближче.

Шкрябання.

Наче хтось із силою проводив нігтями по склу.

Повільно.

Наполегливо.

Вона дивилася лише на аркуш.

Лише на літери.

Вона не хотіла знати, що відбувається за тканиною, якою було накрите дзеркало.