ГЛАВА VI. ПІСЛЯ ДВАНАДЦЯТОЇ

Аделіна більше не могла залишатися осторонь.

Ще кілька годин тому вона могла переконувати себе, що все прочитане — лише стара родинна легенда, яку роками переписували, доповнювали й перебільшували.

Тепер ця думка більше не працювала.

Вона дивилася на червону книгу й розуміла тільки одне: якщо хоча б половина написаного була правдою, то її життя раптом опинилося всередині історії, якої вона ніколи не просила.

А найгірше було те, що ця історія стосувалася її самої.

Аделіна різко підвелася.

Вона почала перебирати речі бабусі.

Спочатку шафи.

Потім шухляди.

Старі коробки, листи, книги, фотографії, документи — усе опинялося на підлозі.

Вона вже не намагалася бути обережною.

Їй хотілося знайти відповідь.

Будь-яку.

Ще одну сторінку.

Ще один запис.

Хоч щось, що могло б пояснити, як розірвати те, що Віолетта зробила понад століття тому.

— Невже ти справді це залишила мені? — прошепотіла вона.

Ніхто не відповів.

І добре.

Цього разу Аделіна не хотіла відповідей із темряви.

Вона хотіла їх знайти сама.

До ночі вітальня була схожа на місце після погрому.

На столі лежали відкриті книги, старі фотографії, коробки з листами. На підлозі валялися пожовклі документи.

Але нічого.

Жодного пояснення.

Жодного способу зупинити те, що могло чекати на неї.

Аделіна сіла просто на підлогу й заплющила очі.

Вона раптом зрозуміла, наскільки сильно змінилася за останні дні.

Раніше вона сміялася б із самої думки про магію.

Тепер же вперше в житті не могла сказати, що магії не існує.

Бо надто багато речей збігалися.

Дзеркало.

Дванадцять ночей.

Віолетта.

Жінки її роду.

І вона.

Наймолодша.

Аделіна піднялася.

Вона не збиралася чекати, поки щось станеться.

Якщо звичайні способи не допомагали, вона спробує незвичайні.

Того ж дня вона почала шукати людей, які зналися на старих обрядах і місцевих легендах.

Спочатку їй це здавалося безглуздим.

Вона почувалася так, ніби сама переступає межу між розумним і божевільним.

Але вже після першої розмови перестала соромитися власних запитань.

Перший чоловік, до якого вона звернулася, сказав, що не хоче мати справи з такими речами.

Друга жінка вислухала її мовчки, а потім попросила більше ніколи не приходити з цим питанням.

Третій лише посміхнувся й сказав, що старі родинні прокляття не знімаються за один вечір.

Ніхто не допоміг.

Ніхто навіть не запропонував спробувати.

І нарешті Аделіна опинилася в маленькому будинку на околиці міста.

Там жила літня жінка, про яку їй розповіли як про людину, що знала місцеві старі обряди краще за всіх.

Жінка вислухала її до кінця.

Не перебивала.

Не сміялася.

Лише кілька разів перепитала про дзеркало, про дванадцять ночей і про те, хто був останньою власницею.

Коли Аделіна закінчила, жінка довго мовчала.

Потім зітхнула.

— Якщо все було саме так, як ви розповідаєте, я вам не допоможу.

— Чому?

— Бо це не просто прокляття.

— А що тоді?

Жінка подивилася їй прямо в очі.

— Угода.

Аделіна відчула, як усередині все стислося.

— Але угоди можна розірвати.

— Людські — так.

Жінка похитала головою.

— А кровні угоди — інша справа. Особливо якщо їх укладали не просто словами.

— То що мені робити?

Жінка відповіла не одразу.

— Якщо це справді ритуал на дванадцять ночей, ще й пов'язаний із кров'ю, його не можна просто скасувати. Ви не можете забрати назад те, що вже було віддано.

— Я нічого не віддавала.

— Ви — ні.

Жінка нахилилася ближче.

— Але хтось до вас віддав.

Аделіна мовчала.

— Не дивіться в це дзеркало після опівночі, — продовжила жінка. — І якщо можете, взагалі не тримайте його відкритим.

— Що означає «відкритим»?

— Зробіть так, щоб воно не бачило вас.

Аделіна відчула холод на шкірі.

— І цього достатньо?

Жінка похитала головою.

— Ні.

— Тоді що?

— Цього достатньо, щоб ви не зробили гірше.

Вона подивилася на Аделіну майже зі співчуттям.

— Іноді найкращий спосіб вижити — не намагатися перемогти те, чого ви ще не розумієте.

Дорогою додому Аделіна майже не говорила.

А ввечері зробила те, що їй порадили.

Вона накрила дзеркало товстою тканиною.

Потім зачинила кімнату.

Ключ залишила в себе.

І вирішила, що більше ніколи не відкриє двері.

Вона не буде шукати Віолетту.

Не буде шукати дзеркало.

Не буде читати червону книгу.

Не буде думати про прокляття.

Вона просто житиме.

Як раніше.

І кілька днів їй навіть здавалося, що це працює.

Будинок знову став тихим.

Аделіна повернулася до роботи.

Гуляла містом.

Пила каву в маленькому кафе неподалік.

Навіть забрала свій портрет у художника.

Життя поступово набувало звичних кольорів.

А потім прийшла перша ніч.

Аделіні наснилася бабуся.

Вона стояла в саду.

Такою, якою Аделіна пам'ятала її в останні роки.

Спокійною.

Суворою.

Але цього разу бабуся виглядала наляканою.

— Аделіно, — сказала вона.

Дівчина хотіла підійти.

Але бабуся різко похитала головою.

— Не йди далі.

Аделіна зупинилася.

— Чому?

Бабуся подивилася кудись за її спину.

— Ти не повинна була його бачити.

— Що?

— Дзеркало.

Аделіна прокинулася.

Серце шалено билося.

У кімнаті було темно.

Вона кілька хвилин просто лежала, намагаючись зрозуміти, де знаходиться.

Потім знову заснула.